Відпочивши, пан радник пішов у ліс. Походив з годину і був вдоволений. Вже вертав, як під коліном лівої ноги сильно єго заболіло, так мовби хто розжарену на червоно голку запхав у живе тіло. Він через ногавиці потер болюче місце — ще гірше заболіло, а до того, ще й засвербіло несамовито.
— Що за дідько! — здивувався радник і заразом настрашився.
— Адже в таке місце ніяка муха не могла дістатися і через одежу жалом не досягла би.
А під коліном пекло далі, як огнем. Радник вертав додому так скоро, аж засапався. Тут відразу взяв пляшку з горівкою з креденсу і пішов до своєї кімнати. Роздягся і хотів подивитися на болюче місце. Грубий живіт не давав єму зігнутися як треба, щоби подивитися під коліно, та й без живота був би небагато там побачив. Тілько рукою намацав грубий гудзок, як фасольку, до того, ще й гарячий. Радник зняв зеркало зі стіни, поставив напротив болючого місця і тілько в зеркал і побачив широке червоне пятно.
Подивився у вікно і побачив швагра.
— Швагре, прошу тебе, ходи-но сюди! Мене знову щось вжалило!
— А то що за біда! — здивувався швагер.— Се вже котрий раз сьогодні?
Від горівки болюче місце ще більше почервоніло, і швагер не міг вгадати, що се могло бути.
— Здається, мурашка,— здогадувався він.
— Та відки ж мурашка, коли в мене скарпетки підв'язані? Куди залізла?
— То, може, крізь штани яка біда вжалила?
— Коли й як? Я не чув! — дивувався радник.— Помацай, яка там гулька.
Швагер помацав,— справді, шкіра ствердла на гульку. Радник подивився на годинник.
— Кажи запрягати коні, я вертаю до Львова. Два поїзди ще захоплю. А по дорозі в місточко вступлю до лікаря.
— Що ти? Здурів, чи що?
— Се моє рішуче слово.
Швагер прикликав на пораду жінку.
— Не роби мені встиду, брате! — просила сестра.— Навіть доби не був! Що самі слуги скажуть? Они знають, що ти приїхав на місяць.
— Не можу, сестричко, я готов ту померти від зараження крові, може, вже завтра.
— Не говори дурниць! От ми жиємо тут роками.
Але радник поставив на своїм — і сестра вже не противилася, коли зміркувала страх брата. Лише радила єму, коли лікар скаже, що нічого страшного, назад вертати.
За півгодини вже візок з радником туркотів по дорозі, а за годину вже лікар д-р Перльмутер оглядав місце під коліном радника і говорив дуже загадочно:
— То може бути від звичайної домової мухи, або і від польової, або від мурашки чорної або червоної, від щипавки, або від комара, або від кліща, або від оси, або від пчоли, або від такого червоного — лікар не знав, як то назвати, або від такого зеленого — і сего не знав назвати...
— Але чи то небезпечне? — допитувався радник.
— То ще не знати. Єжелі та муха сиділа на стерві...
— Я то знаю,— перебив єго радник нетерпеливо.
— Ну-ну, я пану райці щось дам. А завтра я би радив знову прийти.
Д-р Перльмутер приніс амоніак і вату і міцно натер болюче місце. Пан радник зібрався, заплатив, за порогом сплюнув, подивився на годинник і казав візникові спішитися, бо ще би можна захопити вечірній поїзд до Львова.
Справді, захопив і за півгодини вже сидів у вагоні смутний, невеселий та легенько крізь ногавиці обмацував болюче місце. Оно вже не свербіло так, як перше, але боліло...
Що вам ще дальше буду оповідати? На другий день львівський лікар втихомирив радника, що нехай смерті не боїться, се, очевидно, мурашка єго вжалила... А вечором того дня при свіжім пільзнері пан радник думав, чи би не вибратися над море...