Тут уже мені стає зле.
Вона це помічає, нею хитає так сильно, що вона вирішує сховатися, сівши у крісло. Я роблю те саме.
Ми мовчки дивимось одне на одного, задихаючись від ядучого запаху акрилової фарби. Вона вивчає мене, не пропускаючи жодного поруху моїх вій.
— Скажи мені, Момо…
— Мухамеде.
— Скажи мені, Мухамеде, ти ще бачитимеш Мойсея?
— Можливо.
Я вимовив це відсторонено, я сам не йму віри, що мій тон такий відсторонений. Вона свердлить мене поглядом. Нехай вдивляється, скільки їй заманеться, вона не витягне з мене нічого, я в собі впевнений.
— Якщо ти колись побачиш Мойсея, скажи йому, що я була надто молодою, коли одружилася з його батьком, і вийшла за нього заміж тільки для того, щоб піти з дому. Я ніколи не любила Мойсеєвого батька. Але була готова любити Мойсея. Проте я зустріла іншого чоловіка. Твій батько…
— Перепрошую?
— Я маю на увазі батька Мойсея, він сказав: іди геть і залиш мені Мойсея, інакше… І я поїхала. Я хотіла почати нове життя, життя, в якому є щастя.
— Так, ясна річ, краще.
Вона опустила очі.
А тоді підійшла до мене. Я відчуваю, що вона хотіла б мене обняти. Я вдаю, що не розумію.
Вона запитує в мене з благанням у голосі:
— Ти перекажеш це Мойсеєві?
— Можливо.
Цього ж вечора я пішов до пана Ібрагіма і запитав його, сміючись:
— То коли ви мене всиновите, пане Ібрагіме?
Він відповів, також сміючись:
— Якщо хочеш, то прямо завтра, мій маленький Момо!
Нам довелося боротись. У цьому офіційному світі печаток, дозволів, агресивних, якщо їх потривожити, чиновників ніхто не хотів нами клопотатись. Але ніщо не могло збентежити пана Ібрагіма.
— "Ні" вже в нас у кишені, Момо. Залишилося отримати "так".
Моя мама за допомоги соціальної служби нарешті погодилася задовольнити клопотання пана Ібрагіма.
— А ваша дружина, пане Ібрагіме, вона також не проти?
— Моя дружина вже досить давно повернулась у рідний край. Я можу робити все, що мені заманеться. Але якщо хочеш, цього літа ми можемо поїхати до неї.
У той день, коли ми отримали документ, славнозвісний документ, який проголосив, що віднині я — син чоловіка, якого обрав собі сам, пан Ібрагім вирішив, що ми повинні купити машину, щоб відсвяткувати цю подію.
— Ми подорожуватимемо, Момо. А цього літа поїдемо разом до Золотого Півмісяця. Я тобі покажу море, особливе море, звідки я родом.
— А туди не можна дістатися на летючому килимі?
— Візьми каталог і вибери машину.
— Гаразд, тату.
Дивно, як ті самі слова можуть викликати різні почуття. Коли я звертався до пана Ібрагіма "тато", моє серце сміялося, настрій піднімався, а майбутнє сяяло.
Ми пішли в гараж[2].
— Я хочу купити цю модель. Її вибрав мій син.
Пана Ібрагім добирав слова ще гірше, ніж я. Слова "мій син" він вставляв у кожну фразу, ніби саме він вигадав батьківство.
Продавець почав вихваляти нам машину, перелічуючи її характеристики.
— Мене не цікавлять ваші лекції. Кажу ж вам: я хочу її купити.
— Чи маєте ви права, пане?
— Звичайно.
І пан Ібрагім дістав зі шкіряного портмоне документ, датований щонайменше давньоєгипетськими часами. Продавець вивчав папірус із жахом, по-перше, тому що більшість літер були стерті, по-друге, тому що він був написаний невідомою йому мовою.
— Це справді водійські права?
— Хіба не видно?
— Гаразд. Пропоную вам оформити покупку з довгостроковою виплатою. Наприклад, упродовж трьох років, для цього потрібно…
— Коли я кажу, що хочу купити автомобіль, це означає, що я можу собі це дозволити. Я плачý готівкою.
Пан Ібрагім образився. Поза сумнівом, цей продавець робив промах за промахом.
— Тоді випишіть нам чек на…
— Так, годі! Ще раз повторюю, я плачу готівкою. Грошима. Справжніми грошима.
Він виклав на стіл пачки купюр, красиві пачки старих купюр, упаковані у пластикові мішечки.
У продавця перехопило подих.
— Але… але… ніхто не платить готівкою… це неможливо…
— Чому, хіба це не гроші? Я їх без проблем приймав до каси, то чому ж ви відмовляєтесь? Момо, ми зайшли у серйозний гараж?
— Гаразд. Зробімо таким чином. Ми доставимо вам авто за два тижні.
— Два тижні? Це неможливо: за два тижні я можу померти!
Через два дні машину підігнали під крамничку… Пан Ібрагім знав, як домогтися свого.
Коли пан Ібрагім сів у машину, він почав делікатно тиснути на всі команди довгими тонкими пальцями; потім витер чоло, його шкіра набула землистого відтінку.
— Я не пригадую, як це робиться, Момо.
— Але ж ви уміли?
— Давним-давно разом із моїм другом Абдулою. Але…
— Що "але"?
— Але тоді машини були не такими.
Пан Ібрагім ніяк не міг отямитися.
— Скажіть-но, пане Ібрагіме, машини, на яких ви вчилися, часом не були запряжені кіньми?
— Ні, мій маленький Момо, віслюками. Так, віслюками.
— А ваші права, які ви показували, що то було?
— Гм-м-м… старий лист від мого друга Абдули, в якому він розказував про те, як минув збір урожаю.
— То ми в лайні!
— Ти це сказав, Момо.
— А у вашому Корані не знайдеться, як завше, відповіді, що нам робити далі?
— Таке скажеш, Момо, Коран — це не підручник із механіки. Він корисний для душі, а не для купи металу. Крім того, у Корані всі подорожують на верблюдах!
— Та не нервуйтеся ви так, пане Ібрагіме.
Нарешті пан Ібрагім вирішив, що ми ходитимемо на заняття з водіння авта разом. Оскільки я був неповнолітнім, офіційно вчився він, а я сидів у задньому ряду, не гублячи ані крихти з пояснень інструктора.
Щойно заняття закінчувалися, ми виводили нашу машину і я сідав за кермо. Ми їздили по нічному Парижу, аби уникнути бурхливого руху автомашин.
У мене виходило дедалі краще.
Нарешті настало літо, і ми вирушили в дорогу.
Тисячі кілометрів. Ми перетинаємо Європу по її південній стороні. Вікна відчинені. Ми прямуємо на Близький Схід. Неймовірно, яким цікавим стає світ, коли подорожуєш із паном Ібрагімом. Оскільки я закляк за кермом і зосередив усю увагу на дорозі, він описував навколишні пейзажі, небо, хмари, села, жителів. Балаканина пана Ібрагіма, його ламкий, як цигарковий папір, голос, пікантний акцент, óбрази, вигуки, подив, що змінюється диявольським лукавством, — ось чим виявляється для мене шлях, що веде з Парижа до Стамбула. Я не бачив Європи, я її тільки чув.