Корнюде голосно сказав:
— Війна — варварство, коли нападають на мирного сусіду, але це священний обов'язок, коли захищають вітчизну.
Стара схилила голову:
— Так, коли захищаються — інша справа; та чи не краще було б перебити всіх королів, які затівають війни заради своєї втіхи?
Погляд Корнюде спалахнув:
— Браво, громадянко! — вигукнув він.
Пан Каррє-Ламадон глибоко замислився. Хоч він і схилявся перед відомими полководцями, здоровий розум старої селянки примусив його задуматися: яку користь могли б дати країні стільки гулящих тепер і, отже, руїнницьких робочих рук, коли б застосувати їх для великих промислових робіт, на завершення яких потрібні будуть століття.
А Луазо, підвівшись з свого місця, підсів до господаря і пошепки заговорив з ним. Товстун реготався, кашляв, відхаркувався; його товстий живіт весело підскакував від жартів сусіди, і трактирщик тут же закупив у Луазо шість бочок бордо на весну, коли пруссаки підуть.
Тільки-но закінчилась вечеря, як усі, бувши дуже втомлені, пішли спати.
Тимчасом Луазо, який встиг уже дещо помітити, поклав у ліжко свою дружину, а сам почав припадати до замкової щілини то оком, то вухом, щоб, як він казав, збагнути "таємниці коридора".
Приблизно через годину він почув якесь шарудіння, швидко подивився і побачив Пампушку, яка здавалася ще пишнішою в блакитному кашеміровому пеньюарі, оздобленому білим мереживом. Вона тримала свічник і йшла до багатозначного номера в кінці коридора. Але десь поруч відчинились інші двері, і коли Пампушка через кілька хвилин верталася, за нею йшов Корнюде в підтяжках. Вони говорили пошепки, потім зупинились. Мабуть, Пампушка рішуче захищала доступ у свою кімнату. Луазо, на жаль, не розбирав слів, але, наприкінці, коли вони підвищили голос, йому пощастило розібрати кілька речень. Корнюде гаряче наполягав. Він казав:
— Послухайте, це ж безглуздо; чи це вам так тяжко?
Вона була явно обурена:
— Ні, дорогий мій, бувають випадки, коли це неприпустимо; а тут це був би просто сором.
Він, мабуть, не зрозумів і спитав — чому. Тоді вона остаточно розсердилась і ще більш підвищила голос:
— Чому? Ви не розумієте — чому. Коли в будинку пруссаки і навіть, може, в сусідній кімнаті?
Він замовк. Ця патріотична соромливість повії, яка не дозволяє пестити себе поблизу ворога, мабуть, збудила в його серці ослабле почуття власної гідності, бо він тільки поцілував її й крадькома повернувся до своєї кімнати.
Луазо, що дуже розпалився, відійшов від щілини, зробив антраша, надів нічний ковпак, підняв край ковдри, під якою спочивав твердий кістяк його подруги, і, розбудивши її поцілунком, прошепотів:
— Ти мене кохаєш, серденько?
Потім усе в домі затихло. Та скоро невідомо звідки, можливо з льоху, а може, з горища, почулося могутнє, одноманітне, розмірене хропіння, глухий і протяжний гул, ніби дрижала від кипіння покришка на паровому казані. Це спав пан Фоланві.
Вирішено було рушати другого дня о восьмій годині ранку, а тому на цей час усі зійшлися в кухні; проте карета, брезентова покрівля якої вкрилася сніговою шапкою, самотньо височіла посеред двору, без коней і кучера. Даремно шукали його в стайні, на сіннику, в сараї. Тоді чоловіки вирішили дослідити місцевість і вийшли. Вони опинилися на площі, в одному кінці якої стояла церква, а по боках — два ряди низеньких хаток, де виднілися прусські солдати. Перший, якого вони помітили, чистив картоплю. Другий, трохи далі, мив підлогу в перукарні. Третій, що заріс бородою по самісінькі очі, цілував немовля, що плакало, і колисав його на колінах, щоб заспокоїти; товсті селянки, чиї чоловіки були в "діючій армії", на мигах показували своїм слухняним переможцям роботу, яку ті мали зробити: нарубати дров, засипати суп, змолоти кофе; один з них навіть прав білизну своєї хазяйки, дряхлої й немічної старої.
Здивований граф звернувся з запитанням до паламаря, який вийшов з хати священика. Старий церковний щур відповів йому:
— Е-е, ці не злі; це, кажуть, не пруссаки. Вони звідкілясь далі, не знаю тільки звідки, і у всіх у них на батьківщині лишилися жінки й діти, їм якраз війна і не потрібна! Мабуть, і в них так само плачуть за чоловіками, ця війна для них — таке саме лихо, як і для нас. Тут поки що дуже скаржитися не доводиться, бо вони зла не роблять і працюють, як у себе вдома. Що не кажіть, пане, бідняки повинні допомагати одне одному. Адже війну затівають багатії.
Корнюде, обурений сердечною згодою, що встановилась між переможцями і переможеними, пішов, вважаючи за краще замкнутися в трактирі. Луазо пожартував:
— Вони сприяють розмноженню.
Пан Карре-Ламадон заперечив серйозно:
— Вони протидіють спустошенню.
Проте кучера ніде не було. Нарешті, його знайшли в селянському шинку, де він по-братньому розмістився за одним столом з денщиком офіцера. Граф спитав:
— Хіба вам не наказували запрягати на восьму годину?
— Наказували, але потім наказали інше.
— Що саме?
— Зовсім не запрягати.
— Хто ж вам дав такий наказ?
— Як хто? Прусський комендант.
— Чому?
— А я звідки знаю? Спитайте у нього. Заборонено запрягати, я й не запрягаю. От і все.
— Він сам сказав вам це?
— Ні, пане. Наказ мені передав від його імені трактирник.
— Коли ж це?
— Учора ввечері, до того, як я ліг спати.
Троє пасажирів повернулися дуже занепокоєні. Вирішили викликати пана Фоланві, але служниця відповіла, що через свою астму хазяїн ніколи не встає раніше ніж о десятій. Він навіть просто заборонив будити його раніше, хіба що на випадок пожежі.
Хотіли було побачити офіцера, але це виявилось зовсім неможливим, хоч, він і жив тут же в трактирі; тільки пан Фоланві мав право говорити з ним у цивільних справах. Тоді вирішили почекати. Жінки розійшлись по своїх кімнатах і зайнялись усякими дрібницями.
Корнюде влаштувався на кухні біля високого коминка, де палахкотів огонь. Він звелів принести сюди столик, пляшку пива й витяг свою люльку, яка користувалась серед демократів майже такою самою повагою, як і він сам, немовби, служачи Корнюде, вона служила й батьківщині. Це була чудова пінкова люлька, дуже добре обкурена, така сама чорна, як і зуби її власника, але пахуча, вигнута, блискуча, пристосована до його руки; вона доповнювала його обличчя. Він сидів нерухомо, втупивши погляд то в полум'я грубки, то в піну, яка вінчала пивний кухоль, і з задоволенням пригладжував після кожного ковтка худими пальцями масне довге волосся й обсмоктував бахрому піни з вусів.