Собака, з'ївши вечерю, вдячно дивився на господаря, метеляв хвостом.
— Це не твоє собаче діло, — сказав Дем'яненко.
— Ти мене, Дем'яне, не ображай. Я тобі добра зичу.
— 0-ха-ха! — засміявся господар. — Я когось образив… Вибач мені, Пальмо.
— Коли ти мене ще раз образиш, я піду, — погрозливо сказав чоловік.
— Ну й мотай, я тебе не кликав! Гість нерішуче підвівся.
— Кожна… мене вчитиме, як треба жити! — кинув услід Дем'яненко — Сам якось розберусь. Пальмо! — гарикнув люто. — Куди побіг? Сам дорогу знайде. Мурло! В школі мурлом був, мурлом і залишився.
Собака сів у кутку. Хвіст його лежав нерухомо, а в жовтих очах не було більше радості.
— Чого витріщився! Не подобається? Хай не стромляв носа в чужі справи! — Дем'яненко розлив горілку в дві склянки, продовжував: — Повернись, і почнеться знову: чарчину не приголуб, бо, кажуть, знижується реакція, за всю зміну — жодної цигарки! Я ж не космонавт. Я шахтар! Працюю, мов кінь, і хочу мати крім грошей іще якусь утіху. Ех-хе-хе, дивно влаштовано у людей. Спочатку захоплюються твоєю роботою, наділяють рисами, яких у тебе ніколи й не було, і далі вимагають уже від тебе тих рис, і коли ти не влазиш у рамку, яку для тебе збито, силкуються ввіпхнути в неї силоміць. А я ж. Пальмо, не глевтяк якийсь, із якого можна коників ліпити, — господар раптом почав скрипіти зубами, аж надималися жовна.
— А ходи-но сюди, песе, — сказав Дем'яненко. Пальма підвівся і слухняно підійшов.
— На, ось, випий за моє тридцятиріччя. Не хочеш? Ну випий, Пальмо. Це буде подарунок від тебе… До речі, про подарунки, їх у мене в житті було два: коли вперше спустився в шахту і коли востаннє піднявся на-гора, — чоловік обвів п'яним поглядом закіптюжені стіни кухні, додав: — А цей останній, чи й справді подарунок?.. — раптом затягнув: — Посіяла огірочки… Пий, будь воно неладне, бо силою заллю в горлянку! — Він схопив морду собаки собі між колін і вилив у пащу склянку перцівки.
Пальма вирвався і, скавулячи, вибіг на подвір'я, де мало не збив з ніг сусідське дівча, що повер-талося з дитсадка. Дівча в накрохмаленій білій сукенці і зелених гольфах нагадувало кульбабу. Собака забився в куток між парканом і будинком, жалісно заскімлив.
— Пальмо, собачко, чого ти плачеш? Чого в тебе такі жовті очі? — співчутливо мовило дівча, присівши поряд.
Собака скавчав, мотаючи мордою, немов рятуючись від мух.
Дівчинка витягла з кишені білого мереживного носовичка і почала промокати псові сльози.
— Ігор просив, щоб я доглядала за тобою, доки його не буде.
Пальма не пручався, лише затремтів від дотику маленьких рук. Його жовті очі, на які знову набігли сльозі, благали врятувати від вогню, що пік йому пащу.
— А чого в тебе стільки слини? — бідкалося дівча. — Бідолахо, у тебе, мабуть, нежить.
— Марійко, — сплеснула руками мама дівчинки, яка підоспіла з вулиці.— Тікай зараз же від собаки!
— Йому щось болить, — відказала дівчинка. — Його треба відвести до лікаря в дитсадок.
З веранди другого поверху, риплячи сходами, спускалася Осиха.
— До гицеля його, а не до лікаря, — озвалася вона. — Добридень Жанно!
Пальма, почувши той голос, стрепенувся і прожогом кинувся до воріт. З рота в нього тяглася нитка слини.
— Жанно! — раптом верескнула сусідка. — Він же сказився! Бачиш, морда запінена.
Мама вирвала з рук маляти носовичка й кинула долі.
— Боже! Дитино, він тебе не покусав?
— Ні, мамо, Пальма добрий.
— От уштрикнуть сорок уколів у живіт, знатимеш, який він добрий, — сказала Осиха й попря-мувала до Дем'яненкової квартири. — Дем'яненко, твій собака сказився! Ти чуєш?!
Господар поволі підводив посоловілі очі, йому здавалося, що перед ним не довга сукня, а шмат вентиляційної труби з прогумованого брезенту, по якій припинили подавати в забій повітря і вона обвисла. Нарешті з очей зійшла п'яна полуда, і вони на мить зблиснули свідомістю.
— Тобі що, заклало! — розпалювалася сусідка. — Він же мене покусає!
— От-т-тоді він н-напевне сказиться, — промовив п'яно розтягуючи слова Дем'яненко.
— Та що ж це таке!? Жанно, треба негайно подзвонити, щоб собаку забрали! Він усіх нас пе-рекусає!
— Посіяла огірочки… — неслося навздогін сусідці.
Пальма біг до багатоповерхового будинку ніби там було спасіння від мук. Він спинився не під стіною, як тоді, коли його друг спускав бувало на нитці якісь ласощі, а віддалік, щоб бачити скляні двері й вікно на балконі. В кучугурах біля котельні хлопчики гамселили м'яч, але Пальма до них не пішов. Він невідривне дивився на двері, що на балконі третього поверху: в очах біль і надія… Стемніло. Довгий будинок спалахнув яскравими квадратами вікон. Собака ще довго стояв ниций і непомітний перед світним громаддям.
Пальма лежав під глухою стіною в темному дворі. Йому здавалося, що він лежить на дні глибокої ями, круглий отвір з якої висвічується десь високо-високо. Хоч різкий біль і ущух, але пащу все ще пекло. Пес тільки на хвилю заплющував очі і тоді здавалося, що болить не паща, а все тіло, а він лежить покалічений на березі моря — кухар пансіонату пожбурив у нього цеглиною.
І так щоразу, тільки сон склеплював очі, як Пальма опинявся на березі моря, зализував садна. Від тієї маячні собака прокидався і, задерши морду, тужливо вив… Перед світанням важкий сон, уже вкотре склепив очі. Пальма якийсь час марив, а потім здалося, що його пестить дитяча рука, тепла і лагідна, і над ним схилився хлопчик. Щось співчутливо белькоче — біль ущухає і Пальма зводиться на всі чотири, а тоді зривається і біжить за хлопчиком. Йому весело. Хлопчик гасає по гарячих од полуденної спеки кучугурах, і Пальма ніяк не може його наздогнати. Раптом хлопчик зникає. Собака кидається навсібіч, але хлопчик як крізь землю провалився. Перед собакою глибокий комунікаційний люк, на дні якого, на трубах, лежить його друг. Пальма у відчаї — бігає навколо люка, скавулить, гавкає, пищить і нарешті, збагнувши марноту тих зусиль, мчить щодуху до будинку. Там, на третьому поверсі, виє, дряпає двері, аж поки йому не відчинили. Батько хлопчика одразу зрозумів, що сталося лихо, він кинувся слідом за собакою, Хлоп'я допомогли витягти дві жінки-будівельниці, що працю-вали поряд на будівництві котельні. Він був непритомний. Чоловік, узявши сина на руки, кинувся до поліклініки. Він промовляв до непритомної дитини ласкаві слова і по його сірих щоках текли сльози. Пальма біг слідом. Він і в лікарню забіг, і його ніхто не вигнав. Там хлопчика поклали на канапу, зробили укол і по хвилі він прийшов до тями. Батько враз повеселішав, почав розповідати про щось лікареві, показуючи на Пальму. І лікар поплескав собаку по загривку, по морді. У лікаря м'яка рука. Від тієї ласки у Пальми по всьому тілу розливається тепло. Він уперше за цілу ніч розплющив очі не від маячні, а від тепла. І враз кліпнув, бо йому прямо в очі дивилося сонце — таке ж яскраве, як і на морі, де він вперше познайомився з хлопчиком… Тоді ж, коли хлопчик і його батько покидали морський берег, також було дуже рано. Пальма скавчав біля люльки мотоцикла, бо знав, що вони більше не повернуться. У хлопчика теж були повні очі сліз. І тоді батько махнув рукою, мовляв, хай їде. Пальма тільки цього й чекав. Він умить опинився в люльці, поруч із своїм другом… Сонце вже викотилося на черепичний дах старого будинку з червоної цегли і простягле до пса теплі руки. Біль майже покинув Пальму, тільки з опеченої пащі все ще витікала слина.