Йшла вона швидко й зовні заклопотано, так, як звикла ходити на лекції, але, дійшовши Володимирської гірки, вона притьмом спинилась і густо перевела дух.
Тут було зовсім поважно й насуплено. В густих присмерках синяву вод перерізували рясні вогні, що, здавалось, наскакували один на один, змагались і розсипались на силу окремих вогняних ліній. В їхніх просвітах великі густо-синяві трапеції й трикутники важко гойдались, часом відсвічували неясними коливами вогні міста. Десь непокоївся й чмихав пароплав, а поблизу вилискували й торохтіли човни.
Цимуля пройшла вниз до пам'ятника Володимирові й, вибравши лаву ближче до схилу, обережно сіла. З-під густих тінів доходив до неї стомлений гомін гуртків і пар, але його приглушав великий урочистий потік звуків, що йшов з симфонічної оркестри в Пролетарськім саді. Ці потоки музики ще, здавалось, дужчали, та воднораз і м'якшали від широких рівномірно-напружених подувів повітря, що густою рікою линуло знизу.
Поруч з нею на тій самій лавці гурт молодиків вів розмову, але увесь час тиху й стриману. І раптом, коли стихла музика
1 Пропуск у журнальній публікації.
й Цимуля прислухалась, вона впізнала товаришів з технікуму й неприємно примружилась. їй швидше манулось десь заховатись у кутку й, притулившись до деревини, під цю музику солодко тужити; вона не знала, як тепер звідси втекти, коли це хтось із сусіднього гурту встав і, ступивши кілька кроків до неї, витер сірника й, запалюючи собі цигарку, крадькома присвічував до неї. І враз радісний-здивований і щирий голос Кавченків:
— Цимуля? Яким побитом?
Він незграбно й добродушно розвів руками й засміявся тим щирим тепло-грудним голосом, що раптом схвилював її й мимоволі привабив.
І вона зразу ж устала й, захоплено сміючись у відповідь йому, дивилась на нього, гостро ловлячи кожне його слово. Вони якось просто й щиро загомоніли й непомітно од і йшли від гурту.
— В тебе, Мишко, курити є?
— Ти хіба куриш, Цимулю? Ти? З якої це пори?
— Залиш! Давай цигарку.
І вона мерщій взяла її й непевно заплямкала.
Кавченко дивився на неї здивовано й зачудовано, ніби не впізнаючи й бачачи її зовсім новою.
По тому, щось зауважуючи й роздумуючи, він непевно сказав:
— А знаєш, Цимулю, чи не дьорнути нам куди? Ну його к чорту все: іспити, заліки й усе, розумієш?
— Згода!
— В такому разі я пропоную річку!
— Йде!
Обоє жваво й захоплено зразу ж побігли вниз.
В сутінях набережних вогнів стиха хлюпали човни, й вода під веслами вилискувала ясними брижами. Десь далі торохкотіли моторки й так само ще й досі невдоволено чмихав пароплав.
Вони намірились пробратись до Старого Дніпра, і тому Кавченко зосереджено справляв човна по той бік річки. Але діставшись другого берега, він пустив човна, зітхнув, скинув кепі й, витерши чоло, поглянув на Київ: місто все горіло, ніби під затіненим скляно-димчатим ковпаком розкидано силу головешок. Осторонь, ліворуч догорали, потухаючи в густо-синім небі, бані якихось церков.
Коли вони повернули в старе річище, гамір і метушня, властиві пристані, тепер зовсім завмерли. Десь із далеких лугів тільки залітали несміливі подихи вітру, непокоївся стрепет і густо й буйно скаржився бугай. Сюди разом з довгими смугами вогнів, що скісними сверлами прорізували глибінь води, зазирали тихі, синяво-задумані зорі.
І, певне, відчув цю тишу й Кавченко, бо, проїхавши трохи далі, він раптом повернув до берега під лози. Вода тихо й м'яко хлюпала під веслами. Той же плюскіт чутно було й на березі, тільки тепер він був ритмічно-рівний і меланхолійний.
Молоде, ще не розвинене галуззя лоз в подувах вітру шелестіло високо й дзвінко, з присвистом, ніби напнуті металеві струни.
Обоє сиділи й пильно прислухались, задумано дивлячись у воду. Раптом Кавченко присунувся ближче й, ніяково посміхнувшись, обняв Цимулю. Вона вмить кинулась, але зразу ж спокійно й рішуче одвела руку.
— Бай-бай! Чуєте, молодий чоловіче? Бай-бай! Дзуськи!
— Чого це так? — ніяково поспитав Кавченко.
— Дзуськи! Заборонено! І сидіть, будь ласка, тихо. Розумієте ?
Вона повернулась і роблено суворо погрозила пальцем. Він ніяково посміхнувся, зітхнув і відсунувся. По тому невдоволено крякнув і, вийнявши цигарку, запалив.
— Курить не хочеш? — поспитав він сумовито.
— Ні,— тихо відповіла та і зразу ж одвернулась і знову задивилась на річку.
Сюди тепер доходила рясна й глибоко зворушлива, зм'якшена віддаллю й водою симфонія з Пролетарського саду. Цимуля не знала її, але несвідомо почувала в ній душу далекого середньовіччя — невгамовного буйного лицаря, що на світанку нової доби пристрасно й болісно шукав глибокого розуміння й правди в житті.
— Ну-с, завтра останній день,— сказав стиха Кавченко.
— Що? — задумано поспитала Цимуля.
— Позавтра виїздимо на роботу. А там узимку дипломна— і кінчено. Кінчено все, власне!
— Що саме?
— Та так! З технікумом, з цими умовами! На вільну дорогу! Розумієш, Цимульку?
Проте Цимуля нічого не відповіла. Вона так само задумано дивилась у воду, прислухаючись до зітхання хвиль. Тоді Кавченко знову присів ближче й, узявши Цимулю за руку, задумано сказав:
— А знаєш, Цимулю! Дивлюсь я на тебе: ти прекрасна людина!
— Ну то що? — Цимуля важко підвела голову.
— Як це так сталось, що ми ближче не знали одне одного в технікумі?
Вона подумала й знехотя повільно сказала:
— Бо ти надто самовпевнений, розумієш? Що ти маєш успіхи, що ти вродливий, що маєш бути інженером...
— Ну, що тобі то шкодить?
— Нічого! Тільки що ти кажеш, ніби мене не помічав,— то я й відповідаю тобі! Розібрав?
— Ні, ти помиляєшся,— засмучено відповів він.
Та вона повернулась до нього й докірливо сказала:
— Ти ж шукав жінки! Розумієш? Хіба тобі людини треба?
— А ти шукала людини?
— Так! Я людини шукала!
— І знайшла Дрогодзу?
— Значить, так випало! Але що тобі до Дрогодзи? Я говорю про тебе.
Він раптом звівся, задиркувато підсунув кепі й, узявши її за руки, тихо й глухо сказав:
— Знаєш, Цимульку: брось ти всі ці штуки! Розумієш: і свого Дрогодзу, і ці твої вибрики! Кажу просто: їдьмо зі мною!
Вона ж холодно поглянула йому в обличчя й рішуче заперечила головою:
— Нє, Мишко! Цього не буде!