Боролась з ним, як тигриця.
Він же колючими своїми губами упився в її губи, смоктав, забивав дихання, грудьми здавлював груди, а руками рвав на ній кожух і сорочку.
Лада додавала йому снаги...
І даремно дівчина лупила розпучливо кулаками по його спині, даремно звивалася, напружуючи молоде тіло: дівочий супротив розпалював боярича, Лада панувала в ньому безроздільно, не існувало тепер ні Христа, ні законів, ні боярської честі, бурлило переможно в ньому успадковане від віків жадання самця, жив всевладний зов крові.
А сили в Любани меншали...
Найдивніше, що сили меншали не від однієї лише боротьби. Колючий боярський цілунок, піт самця, грубе насилля забивали памороки: Лада підступно підпалювала також її кров. Дівчина упертіше воювала з собою, ніж з Коснятком. Розумом усвідомлювала, що чинить боярич над нею ганьбу, що лишить честі, пограбує най-коштовніший з її скарбів, і розум проти цього протестував, а плоть повнилася млостю. Було їй від цього страшно і водночас солодко. Боярин, очевидно, здобув у любовному ділі неабиякий досвід: цілунки його пекли вогнем.
— Не переч, Любано,— шептав, важко дишучи.— Не переч... Я зроблю тя своєю бояринею.
В словах його зачула облуду, порожню обіцянку, глум, і це її протверезило, розбуджений грубою силою любовний шал пригас, дівчина зримо уявила себе... уявила Іванка... батька Бояна... уявила після того, що зараз станеться.
— Рятуйте!
Волання її було кволе, швидше благальне, ніж протестуюче й гнівне, і коли б Іван Русин далі в'язав з Яном ціпи, то й не долетіло б до нього. На щастя, Ян крикнув Русину: "Пріч!" — і отрок уже стояв на порозі хижі. Ще хвилина, може, ще дві... і скоїлося б непоправне. Цієї хвилини Русинові якраз вистачило, щоб добігти до дровітні. Як стій вхопив перший-ліпший дрючок і огрів ним боярина.
Осоромлена Лада зникла...
Любана тулилася до Йвана, змучена і тремтлива.
— Великий твій бог, Іванку-сонечко, що надніс тебе своєчасно,— лебеділа крізь сльози. Русин же обцілував дівчину, її сльози, її зуби, що цокотіли, заспокоював, і сам тремтів од думки, що сталося б, коли б припізнився.
— Тікаймо! — Любана раптом шарпнула за рукав і показала на воєводу, що розпластаний лежав на снігу.
— Куди? — стримав її за плече Іван.
— В ліс... я знаю дупло... пересидимо... поки князь з дружиною не забереться.— І скидала його руки з плечей, і тягнула геть з дровітні.
— Чого ж... втікати? — Гладив її коси.
— Ти ж убив...
— Якщо й убив, то по праву. Честь твою боронив. Зрештою, нічого з ним не сталося,— нахилився над Кос-нятком.— Живий. Приголомшив трохи бика.
— Лишимо 'го тут?
— Ні, до хижі занесемо перед ясні очі князя. Хай виходжує свого боярина.
— Боюсь, огнівається князь.
— Хай гнівається. Повімо йому правду.
— Не чини цього,— Любана поривисто його обняла.— Не чини,— просила. Нинішній вечір зробив її дорослою.— Думай, Іванку-сонечко, про мою честь... встидно мені перед батьком. А правда наша... Все 'дно не покарає князь воєводу, котрий врятував йому життя. Ворон ворону очей не виклює.
Рано чи пізно, а Йван Русин повинен здибатися з князем галицьким. Коли ж сталося це в Бояновій хижі — тим краще.
Володимирко ковзнув недбало поглядом по отрокові у вовчій шкурі, про долю якого дізнався від Бояна. Не до Івана було князеві. Коснятка он притягли до хижі ледь живого.
Боярич приходив до тями поволі. А все ж ясність од двох похідних світильників ударила у вічі. Спам'ятався. Сів, спустивши з лавиці ноги. Бачив перед собою, спочатку тьмяно, далі ж виразніше князя... Любану... батька Бояна... отрока у вовчій шкурі.
Не міг в ту ж мить пригадати... але пригадував: Любана... дровітня... яма, в яку шубовснув негадано. Чи, 'мо, яму викопав оцей отрок... а якщо викопав, то мусив бути свідком, як він відбирав у дівчини вінок... що на це князь скаже.
Стогнав Костянтин Сірославич. І від болю, і від злості.
— Що це з ним? — спитав Володимирко Русина. Чимсь сподобався йому русявий отрок з чесним відкритим лицем. Крутий лоб у нього. Впевненість у поставі. Відкинута назад грива волосся. Статечність у рухах. Це викликало прихильність.
— Не знаю,— стиснув плечима Русин.— Знайшли ми боярина на дровітні. Упав, певно, й вдарився головою об бервено.
Слова ці говорив, а краєм ока стежив за Коснятком. Погляди їх схрестилися, як мечі.
— Так було, воєводо? — Володимирко випитував Сі-рославича, а сам пильнував Любану, що тулилася в кутку. Ой, щось та скоїлося на тій дровітні. Дівчина он пашить, як мак, сорочка на ній роздерта, голе стегно світиться на всю хижу.
— Мабуть, що так, княже. Не пам'ятаю,— цідив спроквола боярич.
Князь гасив усміх у бороді.
Тиша у хижі Бояновій.
Повели гридні Коснятка до шатра, спить Любана побіч старого Бояна, постелено вже й князеві на лаві. І давно спорожнів винний жбан.
Сон князя не бере, слухає Володимирко оповідь про золотоглавий Константинополь, куди, як на той світ, давним-давно поїхала його старша сестра. Чув про красу стольного города ромеїв безліч разів, знав про пишні порядки при дворі василевса, читав книги грецькі, а все ж слухав Івана уважно. Слухав і відчував в його бесіді ум, кмітливість, спостережливість, гарячу любов до рідної землі, мимоволі спадало йому на думку, що, окрім постійних полків, про які він мріє, треба також шукати на Русі і гуртувати в Галичі мужів до Йвана Русина подібних. Вони — не бояри, службу свою сповняли б чесно, на них при злому випадку можна опертися. Янові, сину Чагровому, боярську он гривну дав — і не помилився: вірного пса викохав. Побільше б таких... Особливо тепер: бояри непевні, смерди киплять, місте-чани. Бач, навіть Боян Зелейник радить: відречися, княже, меча.
Перебив Русина:
— Ти б пішов на службу до мене? Просто поводиться галицький волостелин.
— Жити якось треба, не сидітиму вічно в пущі.
— Призначаю тебе писцем при тіуні моєму в Тисме-ниці. Починай з малого. Честі це тобі не урве. Згода?
— Згода, осподине.
— Візьми перстень мій. Покажеш тіуну на Тисмени-ці. Та й плата це тобі попередня, завдаток.
За вікном вартові перегукувалися:
— Стережи-и-и!
А в Тисмениці ревли сполохано роги. А в Тисмениці вої сідлали коней.