Сиплю... а вам, люди, не треба знати, що князь відчиняє житниці не з милосердя, а з боязні, що спорожніє волость. Він же господар. Гість каже: "Ніби ти сонце, щоб усіх обігріти?" А коли я хочу бути сонцем, гостю; а коли жадаю, щоб і в тобі була закладена бодай скибочка сонячна. В кожному з нас від природи закладено по сонцю... по сонечку... по малюсінькому. Не кожний лише підозріває про це.
Я дитинча, правда?
Не відаю, що таке життя?
Ах, я живу в голубій казці. Ну й що ж? Чому б у ній всім не поселитися: тобі, гостю, твоїм боярам, смердам, рукомесним людям. Місця вистачить. Як у раї... Та хто б у раї працював на бояр, вони ж бо не сіють і не жнуть? То, вочевидь, голуба казка не для кожного придатна, га? Лише для мене? Лише я маю право на щастя, одна із тисячі тисяч. Чим я його заслужила? Тільки тим, що впала колись в око князеві. А якби не впала? Жила б, як тисячі тисяч. Ні, не буду про це думати, не хочу, я в казці... я казка-ріка... течія... хвиля... марево. Я пливу на хвилі, я така легенька, як пірце; хвилі лоскочуть, обціловують мої стегна, груди, шию, мої зморшки осінні. Нема цяточки на мені не обцілованої. І нема кінця плавбі.
Ой...
Ой Настусе...
Ой Настусе, не спи...
Ой княже Ярославе, встань із ложа і припни меч.
Бо в келії ігумена Святоіванівського монастиря гострить на тебе ніж Костянтин Сірославич; бо виплітають на Настусю кріпке мотуззя; бо напоєна сонним зіллям дружина в Дитинці; бо зрадив тя, княже, понизянський тисяцький Денис; бо зібрав Коснятко у монастирі триста воїв боярської дружини; бо заслано потайно в Дитинець боярських людей, котрі ждуть-чекають умовного знаку, щоб відчинити ворота; бо куплений боярами старійшина братчини перевізників Авдій Сом... Куплено його й доручено привести світанковою порою на Золотий Тік людей нечесних, ледацюг, пияків.
Ой не спи, княже! Бо недурно пущено чутку про диявола, бо недурно нарекли Настусю відьмою. Бо Галич сьогодні не спить, а печатник твій Ян запечатав уста печаткою, а вуха залив смолою: і німий, і глухий, і сліпий.
Устань, Ярославе!
Пізно.
Осьмомисл пробудився від гамору в сінях-переходах. Десь задзвонив меч, хтось скрикнув, хтось хрипів, хтось упав, як сніп. Тупіт. А хтось рвонув двері ложниці. Настуся не почула, вона ще ніжилася в голубій казці, аж поки в ложницю не хлинула юрба драбуг.
— Як смієте! — скочив князь на рівні ноги й пошкодував, що звечора не прихопив з собою в ложницю меча, Не міг відразу второпати, як у ложницю волостели-на вдерлися чужі люди. Це що? Ворохоба? Змова?
— А сміємо, княже! — Кілька напасників впали на нього, як шуліки, і скрутили руки. Інші здерли з Настусі більчачу ковдру. Вона простягнула до них руки, мовби давно очікувала непрошених гостей.
її усмішка, спокій вразили напасників; вони відскочили від ложа й, певно, аж тепер повірили, що мають до діла з відьмою; це тривало коротку мить, поки не збороли в собі страх перед жіночою усмішкою. У наступну ж хвилину в'язали її білі руки. Ярослав просив:
— Гей ви, чиніть зі мною що хочете, а її не рушайте. Вона свята! — І бив у розпачі ногами, головою. Це мало помагало: сила в драбуг воляча. Його кинули, спутаного, на ложе, а Настусю повели. Вона на порозі оглянулася. Крізь пелену шалу, що межував з божевіллям, крізь регіт напасників Ярослав Осьмомисл побачив її тихі лагідні очі й почув її голос:
— Все на світі має свій початок і кінець. Наше щастя, гостю, теж скінчилося. Прощавай.
Він поривався до неї.
А десь на другому кінці переходів поривався до матері княжич Олег:
— Проща-ва-а-й, матусю!!!
І обірвався його крик, як у криницю впав. Власне, його заглушив рев, що аж тепер долинув до свідомості князя... Рев товпища боярського на Золотому Току.
— Ві-дь-ма-а-а-а!!!
IV
її вивели на ґанок.
Вона стояла в довгій білій сорочці розхристана, обпльована, посинцьована й дивилася на сонце, що вставало в тому боці, де Тисмениця; сонце було схоже на велику дозрілу грушу, окутану сизим димком туману; сонце ще не гріло, його промені тільки барвили Галич на червоно; Настуся теж стояла забризкана краплями холодної червені... холодної, а хотілося б дрібки тепла. Тремтіла вся.
— Відьма! Відьма! — стогнали, біснувалися, сукали кулаками й вимахували дрючками бояри на Золотому Току. Були тут і прості люди, збаламучені попами. Настуся ковзала поглядом по обличчях, шукала знайомих і на свій подив не знаходила. Виглядало, що Галич за одну ніч почуженів, запрудився людьми незнайомими, прийшлими.
— Відьма! На вогонь Ш На вогонь сім'я дияволове!
Передні ряди, підштовхувані задніми, напирали на ганок княжої палати, на Настусю. Вона думала, що її заливає брудна піна. Хвиля піниста відразу відкочувалася назад, як тільки-но донька Чагрова рухом голови відкидала з лиця волосся або ж пробувала увільнити від мотуззя руки. Вони боялися її; вони повірили святим отцям з монастирів в її відьомське чаклування, і кожен Настусин рух був сповнений для них тайних небезпек. Приголомшені примарою голоду, страхітливими чутками, оповідями про диявола, хмільні від випитого дармового монастирського та боярського вина, люди з самісінького дна Галича вірили, що досить їй шепнути слово, щоб перекинула їх у вовкулак. Усі біди теперішні, минулі й майбутні уособлялись в цій вродливій немолодій жінці. Тому прагли чимдуж її спекатись, спалити... бо ж палили колись предки подобу Морени, рятуючись від лиха.
— На вогонь! На во...
Там, за плечима передніх... за плечима бородатих мужів і пащекуватих жон виростало кострище — гора сухого ломаччя, дощок, поколених бервен, пак Ілля, околотів; кострище зводилось над товпою, як гора. Настуся уже змирилася з страшною думкою, що мусить зійти на неї. По-первах, коли її виштовхнули на ґанок і в обличчя дихнула людська зненависть, вона трепетала, як у саку риба, і ще на щось сподівалася. Бо ж ще вчора ці люди співали їй осанну і гордилися, що вона, їхній пагінець, сіла поруч на столі з князем Ярославом Осьмомислом... гордилися і ждали від неї помочі. Вона ж пам'ятала, з якого роду походить, як могла і як уміла полегшувала його, роду, долю. За нею була сила: дружина княжа, полки, численна челядь, міцні ворота, ковані двері... і була, нарешті, її любов до гостя. А нині сила лежала прахом, і вона, Настуся, одна-однісінька стоїть проти раптово навороженої товпи. їй треба щось сказати... може, треба молитися до товпи, пояснити, що в їхньому лихові вона не винна, що, окрім добра, нічого їм не жадала... що сьогодні биричі повезуть по боярських і монастирських вотчинах грамоту Ярославову: "Відчиніть голодним житниці". Але навіщо зайвих слів?