І завиє-заплаче на всю горницю.
Він трісне дверима. Так уже діялося не раз.
Гонець Янів мовби зняв з його плечей гору. Втеча Ольжина підтвердила: знає лисиця, чиї кури крала.
— Княжич Володимир з нею?
— Так.
— А Олег?
— У матері гостює. У Настащиному.
Ярослав Осьмомисл теж полетів би в Настащине... полетів би навпростець через поля, горби, ліси й ріки. Відстань значення не мала. Роки теж нічого не змінили. Сивина ось притрусила чуб, а кохання до Настусі не пригасло. Завжди вона жадана, завжди, як згадає про неї, сильніше б'ється серце і ніжність млостю розливається по тілу.
— Ти, певно, чарівниця, Настусе,— казав їй увечері перед тим, коли вибирався до Кам'янця. Брав її личко в долоні й пильно вдивлявся у нього. Личко Настусине прив'яло, біля уст і попід очима сіклися дрібно зморшки, однак вона й далі була в його очах красунею, чарівницею з купальської ночі, дарма що відтоді спливла купа років. Плід їхнього купальського гріха — Олег, виріс ось на отрока, якому вже й меч не заважкий; не заважкий ані меч, ані берло волостелина Галицької землі. Ще, правда, треба додати його руці твердості й впевненості, інколи — хитрощів, інколи — жорстокості, та треба часом глушити в ньому зайву доброту.
Доброта Олегова — від матері. Вона й досі живе посеред голубої казки, в якій нема місця для лихих людей, є, мовляв, люди розумні й дурні... зло виплоджується з дурощів. Темрява й неуцтво — чагарники, в яких клубиться гаддя. Якби ж викорчувати чагарники — настане благодать, золотий вік.
"Не так це просто, мрійнице моя, — сперечався серед чистого поля князь з Настусею.— Не назвеш, приміром, дурнями Коснятка та його поплічників, а тим часом... Зло від бога. Бог сотворив його, щоб добро не ледащіло, щоб світ постійно перебував у борні".
У Настусиній ложниці князь ніколи не розмовляв про це. Навіщо ж руйнувати голубу казку? Може, зваба Настусина якраз у цій казці? Через те, мабуть, він спішить до неї у кожну вільну хвилину... спішить, щоб відпочити у її світі від примх, жорстокості й підступності свого власного світу?
"Тепер я поселю твій світ, ладо моя, поруч з моїм, через стіну... через поріг... в одній палаті, як колись замолоду, коли Ольга вперше втекла на Ляхи. Поселю назавжди. Ользі закажу дорогу до Галича, і Володими-ру-сину — теж. Годі терпіти змію за пазухою, годі називати жоною ту, яка підступно копає піді мною яму. Нема нині сили, яка б ту яму засипала: єпископ Козьма помер, воєвода Коснятко в підземеллях Кам'ян-ця".
Князь запустив руку в мошну й сипнув сріблом на голову Янового гінця. Той колінкував у пилу, метушливо визбируючи монети; гонець не мав і гадки, що княжа щедрість призначена не для нього. Це була офіра богові за те, що душа князева потепліла від близької зустрічі з Настусею... за те, що завтра не потрібуватиме летіти в Настащине... за те, що мисль прялася сміливо й вільно... за те, що, позбувшись Коснятка, переступив дотепер заворожений і неприступний поріг, за яким починається задоволення від повноти влади.
Це, останнє, мабуть, і було основною причиною княжої щедрості. Осьмомисл ще не знав, що дасть йому повнота владарювання, коли не треба буде оглядатися на великих бояр; він також ще не розкинув умом і не зважив, яку користь це принесе Галицькій землі. Та й чи принесе взагалі? Чи не є це тільки себелюбством, марним жаданням стояти високо над усіма, як стоїть ро-мейський базилевс або ж імператор франків? А коли й так — то що? Блаженної пам'яті вітець його Володимир розколов на Золотому Току вічевий дзвін... син його розжене думу великих бояр. Бо перше і друге — пута, які зв'язують руки помазанику божому.
"А як же бути з просьбою Настусиною: "Верни, гостю, віче Галичу! Містечани, смерди просять об цім".
А як же бути з колом купальським? "Верни віче Галичу й городам усім. Цим здобудеш прихильність простих людей".— Це Іван Русин часто нагадує.
Воєвода понизянського полку Денис, який дотепер стояв оддалік під стягом, щоб не заважати князеві в його бесіді з гінцем, стривожений Ярославовою задумою, під'їхав до нього.
— Лихі вістки з Галича, волостелине?
— Навпаки,— відповів Осьмомисл.— Вісті з Галича радують. Звели полкові рушати.
Вони поїхали поруч. За ними стугоніла земля під тисячами ніг і копитами коней. Князь раз по раз оглядався на звивисту дорогу, запруджену воями, застелену хмарою куряви. Дорога непомітно, але вперто піднімалася вгору — починалося передгір'я Горбів.
А може, дорога піднімала князя на вищий жаданий щабель? З того щабля видно далеко... видно Уж-город, Володимир на Волині, Київ. "Київ?" — внутрішньо здригнувся Ярослав. Це було щось нове в його помислах, народжене в сю ж таки хвилину... нове, ще неясне, туманне. Він борсався у мряці, шукав з неї виходу, лякався мислі, що зріла в ньому; мисль лякала сміливістю. Однак ляк поступово минав, мряч розвіювалася. Через якусь годину путі Осьмомислові вже не здавалася крамольною думка об'єднати спершу Галич з Волинню в одну волость, а потім сягнути по Київ і зробити Русь такою, якою вона була за часів прадіда його Володимира Святославича. Ні, не здавалася ця думка ані крамольною, ані грішною, ані марнославною. Тільки б домовитися з князями суздальськими, скріпити б з ними давній союз. Вони — сила, від них багато тепер залежить. Русі потрібне єднання; Русь стогне від міжусобиць княжих, від половецьких набігів. Руки тепер потрібно твердої. Інша справа, як домогтися цього єднання. Силоміць? По-доброму? Хіба зрозуміють вищу мету князі і княжата, котрі вважають Русь родинною вотчиною, а не вітчизною усіх русинів? Об'єднати полки галицькі і полки суздальські? Ополчити смердів, обіцяючи їм... А що, власне пообіцяєш смердам?
"Ой, вселилася в мені гординя. Вчора переміг Коснятка, нині ж мислю змінити усталений на Русі лад. Зрештою, як сказав би Іван Русин, уже добре те, що сягаєш зором далі свого Галича, що болять тебе рани всієї Русі".
— Ти щось мовив, княже? — воєвода Денис призупинив коня.
— Ні,— засміявся князь.— Втім, я подумки розмовляю з Іваном Русином. Я завжди заздрив і дивувався незалежності його суджень. Він не боїться сказати правду у вічі навіть князеві; він уміє бачити далі й глибше, проникати в суть.