— Як сказати,— тягнув Ян.— Донесли мені: "В Суздалі, в тестя твого князя Юрія, мед Іван п'є".
— Як?
— А так. Гнівається на тебе тесть через свою доню, тому й ворогів твоїх пригріває.
Це вже було небезпечно. Дружба Івана Берладника з великим князем Юрієм — хмари над Галичем. Він тут над убитим попом мається, колиски оглядає, а...
— Ольга завтра-післязавтра вернеться.
— Тоді кліть із звіром зачиниться. А що? Відпишемо великому князеві Юрію: "Мир у нас з Ольгою. Віддай мені Івана..."
Князь похнюпився. Мир з Ольгою? І тут мусиш поступитися особистим заради того великого, про яке говорив владика. Та якось воно буде.
— Подумаємо, печатнику. Лише не випусти звіра з кліті.
— Тримаю при Юрію вірних людей. Вони й повідомили.
— Тут би їх треба мати побільше.
— І тут, і там — скрізь, княже. Розплодив їх попередник мій отець Остафій і батько твій. Чом би нам не користатися готовим? Вороги ж навколо.
Ярославу раптом заманулося втекти від печатника, сховатися в Настусиній ложниці. Сісти би там у затишку, споглядати на різьблену колиску й слухати, як у печі гогоче старий Ростиславичів вогонь. "Ой ні, якщо втечу, то погасне мій вогонь",— стрепенувся.
— ...Дочекалися ми в Києві днини, коли Іванка Ростиславича привезли з Суздаля на Юрійове дворище,— добрався нарешті до суті воєвода Коснятко.— Приготували ми цепи, запаслися харчами на зворотну дорогу. Кажемо князеві великому Юрію: "Дай нам Івана".
І дав би Юрій, коли б не злетілися, як галич чорна, до його палат ігумени київських монастирів і митрополит з ними.
— Гріх-бо смертельний чиниш, княже, — наступав на Юрія митрополит.— Чи не ти роту Івану Ростислави-чу давав і хрест цілував, беручи його на службу в Суздалі, що не помишляєш про зло. Він тобі довірився яко агнець, а ти, роту потоптавши, держиш його в оковах та збираєшся віддати галичанам на убієння. Не простить тя господь...
Добився свого митрополит: збоявся великий князь гріха та й повернув Берладника назад у Суздаль. Ми якраз із Києва впорожні виїжджали, коли причвалав до Юрія гонець із звісткою: на дорозі Ізяслав Давидович чернігівський влаштував засаду. Суздальська сторожа розбіглася. Івана, звільнивши, Ізяслав на свої хліби в Чернігів запросив. Отак...
— Була синиця в жмені,— розхлюпав тишу котрийсь з бояр. Князь метнув у далекий кут гострий погляд. Хто там радіє з невдачі? Боярин Радомир? Ой чоловіче, не суши зуби, бо...
Ні, не час тепер на погрози, на гризню з боярами. Інакше діятиме, та, власне, вже діє... Про це теж не можна думати. Приспати бояр, приголубити. Створити видимість миру. Так треба... Настуся в безпеці... Ізяслав Давидович неспроста перехопив Берладника. Здавна на київський стіл зуб гострить. І може статися, що посяде його. Юрій Долгорукий постарів, не нині — завтра віддасть богові душу. Тоді Ізяслав з Іваном ополчать проти нього, Ярослава, всю Русь. А без бояр на раті, як без соколів на соколиному полюванні. Тому й скликав їх сюди на думу... не для того скликав, щоб послухати Коснятка, а для того, щоб...
— Княже,— виступив наперед великий боярин Микита Куй-Борода.— Похвально, що руки маєш довгі, аж до Києва сягаєш. Та дбай однак про спокій і безпеку під носом. Пропав, як у воду впав, боярин болшівський Гринь з двома псарями. На лови вибралися — і ні сліду за ними.
— Відаю про це,— князь й не глянув на печатника Яна, який сидів за крилосом збоку й креслив щось пером. Печатник йому повідав: псарі болшівські по велінню свого осподина вбили духівника твого отця Тита. Ну... вони теж знайшли смерть. Всі три, разом з боярином Гринем. Випадково шугнули в ополонку на Дністрі.— Відаю і скорблю, маючи надію, що повернуться. Заблудилися, може, в лісах,— сказав. І відразу перейшов до основного.— Покликав я вас сюди, щоб звістити: помирився я з жоною, богом даною. Сидить вона в Червені... Виберемо з-поміж себе найдостойніших, щоб завтра рушили до Червена й привезли княгиню в Галич.
— А Настуся?! — викрикнув той же Радомир. Ой на свою голову кряче біду боярин. Плаче за ним ополонка. Чуєш, Яне?
— Бояриня Настуся у вотчині своїй сидить. Що тобі до неї, Радомире? На це грамота є моя. Та не про неї тут річ. Про княгиню дбаймо.
Якогось березневого вечора клітниця Марфа, зайшовши в хоромину помити ноги своєму осподину, оніміла на порозі. Боярин Ян ходив колом по хоромині, тримаючи в руках розгорнуту хартію, і вголос, приспівуючи, як псалом, читав. При цьому реготався, аж борода тряслася.
— Чого перебиваєш? — визвірився на неї.— Не для свинячого вуха мудрість писемна.
І виштовхнув її за двері.
Слова з "Хронографа":
"Не вірю, що нема Юрія-князя між. живими. Ще місяць тому, будучи в Києві, розмовляв я з ним. Докоряв мені: "Чого, Іване, Галичеві служиш, а не Києву або ж Суздалю, адже корінь твій не тамтешній".
Відповів я йому: "Не єсьм ні киянин, ні суздалець, ні галичанин, єсьм русин. І дивно мені, що муж ти з умом просвіченим, а судиш, як боярин-вотчинник, котрий сизим оком позирає на сусідське добро. Хіба торік не поїхали з Галича в Суздаль п'ятеро каліграфів, котрі письмо пізнали в учидлищі для книжного учення, що моїми стараннями було закладено. Хіба не я, сина твого старшого послухавши, нипав цілий рік по Русі, кличучи до нього у Владимир книжників і рукомесників скус-них?"
"Правда твоя, я про це забув, Іване, — погодився князь. — Однак відомо мені, що і в Путивлі навчителем ти був, і що з Новгорода — Осподина Великого ізографів до Чернігова возив. Не похвалишся, отже, що одним Суздалем піклуєшся". Я мовив йому на те: "Поганий той світильник, княже, який освітлює один кут в хоромині". Юрій уколов мене: "А проте з усіх кутів повертаєшся під гори Угорські". "Бо там побачила світ моя мама, їй завдячую, що серед ромеїв не загубив Слово руське".
Ось така бесіда була між мною і великим князем Юрієм. Була... і більше не буде. Поховали його в храмі святого Спаса на Бересті".
Слова з "Хронографа":
"Донесли ябедники Ярославові: Андрій Юрійович по смерті батьковій оголосив себе великим князем. У день перший місяця липня літа ростовці, суздальці та іншії з радістю хрест на вірність йому цілували.
Ярослав Осьмомисл, прихильності в Андрія шукаючи, написав йому: "Будемо, брате, і далі, стезю вітців своїх топчучи, триматись рука об руку. Я на твою могуть надію маю, а ти на мої полки покладайся".