Розщедрилися галичани.
— А ти, бабо, зду...— Ян мало не гаркнув на сивоволосу жону, що, вихопившись з гурту, поклала перед князем і Настусею почорнілу різьблену на торцях колиску.
— Роди нам, Насте,— шепелявила баба і весь час кланялася, — добрих і мудрих князів. А тепер,— осмілівши, взяла Настусю за плече,— а тепер цілуйтеся, молодята.
Диво, але князь послухав старої, припав до Настуси-них вуст... припав і забув, що стоїть на велелюдному Золотому Току.
"Безсоромні вони обоє, лижуться, як телята, — судив князя з сестрою Ян.— Кохання... Марниця все це".
Марниця?
То чого ж у душі бояриновій, на самому її дні причаїлася заздрість, про яку боїться признатися самому собі?
А чом плаче бояриня Параскева? Із зворушення? З утіхи? Від щастя Настусиного? Чи, мо оплакує долю, яка послала їй, Параскеві, нелюба?
"Того ж таки дня, — писав у "Хронографі" Іван Русин, — князь Ярослав, утішений прихильністю галичан до нього й до Настусі Чагр.ової, улаштував просто-таки на Золотому Току бучний пир. Много було з'їджено биків, овець, свиней, дробу різного, ще більше випито пива,
вина й меду; кожний, хто хотів, міг підійти до стола й брати м'ясо й питво. Малі люди галицькі славили за це княжу щедрість і вроду Насту сину, гуслярі складали на їх честь пісні, а скоморохи умлівали в танцях.
Веселість була загальною і щирою, дехто пророкував, що віднині в Галичі настане золотий вік. Пророки виявилися невдахами, бо при заході сонця бояриня Параскева, жона печатника Яна, що сиділа поруч з Настусею, випадково випила її чашу з вином. В чашу, мабуть,, насипали трійла, бо бояриня впала долі й через хвилину вмерла.
Крик тоді учинився великий. Чернь небезпідставно запідозрила, що це важили на Настусине життя великі бояри, таємні спільники Ольжині. Дехто поривався до месті... щастя, що князь просьбами їх остудив, бо знову полилася б кров..."
II
Світовид лежав обличчям до землі...
Світовид мав четверо облич — так задумав свого бога старосвітський майстро-камнеріз; на всіх чотирьох гранях кам'яного стовпа вирізьбив по обличчю і сказав: "Якщо це бог, то хай видить одночасно південь і північ, схід і захід". Талантом своїм оживив майстро білий камінь і закопав його на пагорбі посеред приунявських полів. Кілька століть гордо й відчужено стояв Світовид на пагорбі, споглядаючи на околицю. До нього йшли з молитвами і дарами ратаї, пастухи, вої; всі вони вірили в недремне око Світовида й повзали біля його стіп, благаючи милостей. В гордому своєму пануванні Світовид забув мудру істину, що боги вмирають, як люди. Про неї довелося згадати того судного дня, коли його викорчували десятьма парами волів і, регочучись та обпльовуючи богохульствами, скотили в бур'яни біля підошви горба. На його ж місці закопали нового бога — хрест.
— І про Світовида забули.
Він лежав у бур'янах не одну копу літ, кам'яне його тіло почорніло, обличчя позаростали, як щетиною, зеленим мохом, однак якраз тут, у тихому бур'яновому забутті, творилося чудо, про яке могли тільки снити всі боги на світі: поступово, в міру того, як у людській пам'яті вмирав Світовид, у кам'яному стовпі народжувався земний Дідо — старий і добрий ратай з обвислими вусами й глибокими очима. Це була тайна старосвітського майстра... у кожному витворі мистецькому є трохи тайни.
Дідо, отже, лежав біля підніжжя горба; лежалось йому зручно і затишно — з під ребристих боків витикалося зілля-тирлич, парило, заяча крівця, чорнобиль. М'яко було. Чотири пари Дідових очей ніколи не змикалися: верхня пара вдивлялася в небо, дві пари бокові споглядали на околицю, а нижня спрямувала зір у глибини землі, де вирували в коріннях буйні соки.
Дідо почувався задоволеним; він знав усе, що діялося на його землі; він бачив, як сотні разів зима уступала місце яр-порі, як кружляли у високості під куполом неба чорногузи, як наливалося зерном жито, як поступово розросталося над Унявою-рікою людське сельбище... розросталося, не дивлячись, що дорогою повз Діда майже кожної седмиці пливли на кладовище свіжовистругані домовини. Дідо був свідком, як у Брати-шанах — поблизу, на сусідньому горбі — осів княжий муж і заходився обгороджувати свою оселю дубовим пакіллям; це мало помагало, зворохоблені ратаї за одну ніч зрівнювали з землею боярське гніздо, щоб потім під бичами княжих гриднів, покликаних з Галича, вите-шувати нове, ще більш неприступне.
Коловорот вічний.
Дідо лежав мовби всередині коловороту, так принаймні йому здавалося, бо якщо не був вічний, то дуже старий, отже, мав право так думати. На його очах людські покоління, як трава на горбі, в'янули й відмирали, уступаючи місце новим. Він сумував за ними, цупко тримаючи в пам'яті їхні болі й радощі, і переймався життям живих. Диво-дивнеє, коли був богом Світовидом, то до його горба вели сотні утоптаних стежин, і сотні рук обіймали його стопи, і сотні очей з острахом і надією зазирали йому у вічі, а проте знав він про людей набагато менше; може, це від того, що був над ними волосте-лином; може, це від того, що стояв на горбі надто високо? Тепер до його бур'янового забуття бігла лише одна стежина, але люди стали йому ближчими, ріднішими, а головне — щирішими. Він був Дідом, своїм серед своїх, у нього не просили милостей, але й від нього не затаювали тайн: у весняні ночі отроки приводили сюди лад
і на його дебелому кам'яному тілі дівчата ставали жонами; під його боками, що захищали від вітру, улягалися на нічліг випадкові подорожні; тут збиралися зворохоб-лені ратаї, щоб, дочекавшись пітьми, рушити приступом на ненависне боярське гніздо; на ньому, ховаючись від чужих очей, плакали зведениці, сироти, вдови; сюди приходили жони виглядати з ратного походу мужів; біля нього братишанський смерд, доведений до відчаю посухою або ж зливами, проклинав християнського бога й волав о поміч до богів поганських; тут донька Чагрова й сестра нового господаря Братишан — Настуся признавалася Ярославу, що понесла від нього дитя.
І тут минулорічної осені, в сумерках, після того, коли на горбі біля хреста поховали бояриню Параскеву, отруєну в Галичі, сидів боярин Ян з молодшим братом Васильком і просив його вибудувати над Параске-виною могилою божницю-усипальню.