І він знов відчув у своїх долонях чорне яблуко.
"Видно, смерть моя близько,— подумав боярин.— Дивного в цьому нічого нема... старий я... зате дивує інше: не байдуже мені, що скажуть по смерті про печатника Яна люди".
Він схопився з постелі, кинув наопашки кожух і, запаливши від світильника свічу, босий почовгав у довгі темні стіни. Ніде нікого... двері... двері... Ось ці, здається, ведуть до Покручевої комірчини.
"Зайду і задушу то,— мигнуло, як лезо ножа, в голові.— Навіки засиплю жерело, в якому цікавий може розпізнати моє справжнє обличчя".
Важкі двері й не скрипнули. Полум'я свічі вихопило з темряви постіль... розкублену бороду Покручеву... і його широко відкриті балухи. Боярин ледь не скрикнув, відсахнувшись від постелі. Він сподівався застати Покруча сплячим... щоб без шуму й крику... А Покруч мовби й не змикав цієї ночі повік.
— Чом не спиш? — Ян приліпив свічу до розхитаного стола і сів на лаву.
— Страх ня мучить. Я ждав тебе... я кожної ночі жду, що прийдеш мене душити.
— Таке скажеш,— боярин спробував засміятись.— Прийшов до тебе, бо забаглося почути живий голос.
— Ая, говори,— Покруч спустив ноги з побічниці.— Я тебе знаю. Коли ти щось замислив, то не відступишся, поки не здійсниш. Вранці попрошу, щоб коваль викував гак, яким замикатиму зсередини двері.
— Гадаєш, це поможе? — сумнівався боярин.— Я боюся тебе... ти боїшся мене. В страху ходимо...
— Бо ми однакові... з одного поля,— Покруч чухав волохаті груди.
"Правда, ми однакові,— хитнув головою Ян.— На одній лаві сидимо. То чого ж я домігся у житті, яких висот? В ім'я чого продав колись Галич Володимирко-ві-князеві, відрікся батька свого Чагра... пощо покрив ганьбою гусла? Ми однакові з Покручем, нема між нами різниці... це він знає, і я знаю. Щоб однаковості позбутися, Покруч повинен умерти. Гак на дверях його не врятує".
— Тяжко тобі буде без мене,— ніби між іншим сказав Покруч.
— Та тяжко,— позіхнув боярин,— як без рук. Вони повістували про смерть Покручеву, як про щось
доконане, давнє, і при тому повістували розважливо.
— Та що вдієш. Знаєш ти багато. Хоч кажуть: рот — не город, не загородиш. Та спробувати можна.
— Чолату мисль виносив: жадаєш біленьким, як овечка, постати перед новими поколіннями.
— Чом би й ні? Я много поту утер, орючи свою ниву.
— Вигадай щось інше, не починай з моєї смерті.
— А з чого?
— Вибивай клин клином. Усі так чинять, князі наші теж. Письмо знаєш, телят у тебе доста — звели виправити сто шкур на пергамен.
— І?
— І сідай пиши про діяння свої. Не від власного імені оповідь веди, а від прибраного. Добре й корисне, якщо вдасться їх у твоєму житті розшукати, наперед виставляй, підноси до хмар, і хвали себе, прославляй, як колись славив князів наших. Досвід маєш.
— А чорне?
— Чорне оббілюй, криве — випрямляй. Хай нащадки колись, якщо це для тебе важливо, туманіють над "Жи-тієм" Яновим і "Хронографом" Русиновим: у якому писанні істина? Ну як?
— Мудро,— потер долоні боярин.— Мудро! — вигукнув.
І відчув, що чорне яблуко в його долонях полегшало. IV
Це нагадувало похорони.
Старий Осьмомисл уловив смутну подібність трохи запізно, коли роби поклали його на м'які, вистелені килимами мари й підняли на плечі. Стольник Борислав гойкнув, щоб рушали. Мари злегка гойднулася, роби пішли в ногу. Попереду гарцювали на конях гридні, позаду — обидва Ярославові сини — Володимир та Олег у супроводі Костянтина Сірославича, печатника Яна та ще декількох великих бояр.
"Це таки мої похорони,— ячав у зболених грудях жаль.— Виглядає, що не несуть мене на дністровий берег, а піднесли вгору, взяли на плечі, щоб я міг востаннє надивитися на Галич, попрощатися з ним".
У князевій волі було повернути назад до терема, але перед очима маячив вимріяний за час хворощів давно не бачений Дністро, його високі береги, і він промовчав. Тим часом роби пересікли Золотий Тік, минули ворота Дитинця. Передні гридні розганяли людські товпища ляскотом бичів. Галичани мовчки розступалися. Стояли з похиленими головами, без шапок, проводжаючи поглядами мари з князем. Город притих, посумнів; князь Ярослав сповнювався вдячністю до людей за їхній сум. Він знав, що не всі, які стояли обабіч вулиці, його любили, багато з них, очікуючи перемін і полегші, жадали йому якнайшвидшої смерті, бо багатьом і він завдавав прикрощів. Що б не торочили бояри про містечан, а ці люди... ці й ті, що по інших городах і численних сельбищах, були його помічниками в розбудові землі. Помічниками, а мо', господарями? Це лише так здається, що князь усьому голова, що він єдиновладно вершить долею землі; доля землі в руках тих, які боронять її від ворога, засівають зерном і забудовують городами й весями. Це, правда, переконання Івана Русина; колись, дужим будучи, князь з ним не годився, в суперечці перечислював, гейби намистини на нитку нанизував, усе те велике й добре, що здійснене за його задумом. Іван відповідав: "Ти задумував — люди робили".
"Хай буде по-твоєму,— сьогодні князь поступився хронографові.— Я щось започатковував... люди довершували. Може, це і є оте єднання волостелина з його підданими, про яке я снив замолоду? Дасть бог, у цьому єднанні збережеться моє безсмертя, мої сліди. Тобі відомо, Йване: я не боюся смерті, боюся короткої пам'яті по собі".
Причувалися князеві Русинові слова:
"Недурно я нарік тебе Осьмомислом. Мудро судиш. Князі вмирають — залишається народ. У нього пам'ять, як коріння дубове — глибин земних сягає. Лише чи був ти бодай краплиною соку, що живить оте коріння? Був?"
"Я ціле життя снив, як увійти в купальське коло і бути ланкою у його ланцюгу". "Ну й що ж?"
"Я то віддалявся, то приближався до кола. Воно манило мене і лякало".
"Бо ти — князь, чужий для кола. Бо ти жив половинчасто: богові свічу й чортові кочергу. Старих бояр підрубував, нових ростив... нові теж тебе зраджували. Як ось Ян".
"Я шукав опори..."
"Народ — опора".
"Я — князь, мені — панувати".
З висоти мар князь споглядав на свій Галич. Город — як мурашник. Погідний осінній день ущерть виповнений передзвоном ковальських молотів, сокир дереводілів, тарахкотінням возів, гамором торжищ... "Галич живе, Іване, нуртує, багатіє, і бідний і багатий споживає ложкою мед, що зветься миром. Може, це і є тією живлющою моєю краплиною, конечно потрібною для дубового коріння, га?"