— Що ж тут знати, — згріб її голівку до себе, як волот-тя проса.— Приверзлося, мовби ми з тобою обернулися в коней... ти і я. Дикі, необ'їжджені, неосідлані. Степ під нашими копитами стугонить, як бубон, і летимо ми крізь ніч і крізь степ. Стриму нам нема.
Повинна б огніватися, що прирівняв її до коня... та нагально уздріла тих коней перед собою.
— А чом би й ні? — вирвалася з його обіймів.— Полетимо! — засміялася.— Доганяй, гостю мій!
Гостю?
Дала йому це ім'я, бо ж інші кликали князем, осподи-ном, волостелином, Ольга-княгиня, певно, називала його Ярославцем, а для Настусі він був гостем од Лади.
Доганяв.
Біг прудко, як олень. Олені, щоправда, вогню жахаються; князь же подумав, що на вогонь злітаються нічні метелики. Невже й вони з Настусею нічні мотилі, яким полум'я обсмалить колись крильця?
Колись... коли це ще настане "колись"? А нині, зараз у коло! Сільчанські дівки й молодики — діти ратайські — не допитувалися, хто вони й звідки, всі тут мали право на місце в колі. Взялися за руки, й коло рушило. Коло співало:
Гей, око Лади, Леле Ладове! Гей, око Ладове, Ніч пропадає, Бо око Лади З води виходить...
Князь відчув, що аж тепер звихрився у жилах хміль. Міг би при бажанні його погасити, розвіяти, але — нащо? Тоді зникне зачарування поважним, по-святочному небуденним кружлянням доокруж огню, що пригадало йому вечоровий хід до Галичської могили, коли вінчали його княжим вінцем. І там, і тут жила якась прапредківська сила, котра вилунювалася з ночі, з полум'я, з співанок. Сила, певно, плодилася на цих берегах вічно, відколи сидять тут русини.
А може, вона у нас самих? ...Гей, око Лади!..
Він вклав свою долоню в Настусину долоньку, а другу стиснув, як кліщами, якийсь молодик. Коло вив'язалося у цупкий ланцюг, і князь був у ланцюзі кільцем маленьким... маленьким, але не чужим і не золотим посеред залізних. У колі купальському пізнавав свою покревне-ність з людьми, що живуть на березі Уняви-ріки, й з самою рікою, із землею, що вгиналася під пружними ногами. Не було це відкровенням, бо розмишляв, бувало, про коріння своє на. отчій землі, але розмисли колись ткалися тверезо й холодно, бо збуджував їх умом, а в колі покревненість пізнавав серцем.
Повинен би подякувати за це Настусі.
Ловив зблиски її очей... ловив і не впізнавав ні очей, ні личка її. В колі ходила та... і не та Настуся; очі в дівчини палали, ніжне обличчя од вогню побронзо-віло, постать її звивалася трепетно, мовби вселилися у неї вітри. Він пробував її отямити, розбудити, це мало помагало, і князь, врешті, зрозумів, що коло купальське для дівчини не звична забава, а щось вище, святіше; вона вірила, що до її слів дослуховується Лада, забута богиня предків, що Лада живе в купальському вогні; вогонь — це її одежа, дим — її коси, роса — боги-нині сльози. І, розглянувшись, він побачив, що Настуся не виняток, увесь ланцюг, зв'язаний в одне рухом і співом, таким способом молився.
Окрім нього...
Чи забракло йому хмелю, чи не доріс до ланцюга... або ж — переріс? А чи таки був у ланцюзі золотим, а не залізним кільцем?
Аж тепер Настуся засвітила від ватри, що пригасала, три свічечки, устромила їх між пасенцями вінка й поклала його на воду.
— Пливи — і до мого лада припливи.
Ладо стояв поруч, але так годилося говорити.
Князь Ярослав не заважав їй ворожити, бо ще в колі почувався випадковим пришельцем у чужому храмі; трохи пощемлювало серце, що храм той чужий, хоч мовби й рідний.
Настуся потягла його берегом за собою. Вінок плив серединою Уняви, ярі свічечки зрідка покліпували, ніби долітало до них Настусине хвилювання. Річка звивалася змією, але вінок плив на гребені, щасливо минаючи кор-чуги і крутіжні ковбурці. Князь лагодився було жартувати, що бігтимуть за вінком аж до моря Руського, коли раптом свічі моргнули, жовті язики їх видовжилися і впали, згасли.
Настуся скрикнула.
Ніч обступила їх чорною стіною.
— Не приплив вінок до берега... нема в мене щастя,— квилила дівчина на Ярославових грудях.
— Звідки знаєш? А може, приплив? — розраджував князь.— Свічі згоріли... темно.
— Серцем чую: щастя моє на дні.— Сіла на березі. Річка перебирала скляні дзвіночки: хлюп-дзвінь... хлюп-дзвінь.
— Ворожіння це...— хотів сказати "брехливе", але згадав про чужий храм, поправився.— Ворожіння, слава богу, не завжди справджується. Яка різниця: поплив вінок, утонув, прибився до берега? Чей же я з тобою.— Присів побіч, обняв за плечі.
— Поки горіли свічі — доти моя любов.
— Свічі погасли — а я люблю. Сонце померкне — я теж любитиму. Чого журишся? — і поцілував її у шию.
Цілунок купальський — літній дощ: за першою краплиною — злива.
Злива... дарма що не отрок зелений, а муж зрілий, з княгинею націлувався досхочу, і, якщо по правді, то не всі цілунки супружні були гіркими, траплялися й медові. "А ці ж, як у лузі косиці: що не квітка — інший запах, інша барва, й інша струна в мені співає,— упивався князь. — Я увесь розспіваний, як гусла. Гей, купальська нічко, чарівнице велика, невже це і є дарунком від Лади? Вірую в тебе, Ладо ... вірую і молюся тобі, бо ж безмірне це щастя — любити".
Настуся не боронилася, милування князеве було їй до вподоби. "Цілуй ня, гостю цілуй!" — горнулася до нього. Переплелися їхні руки, а небо — з землею, а трави — з косою. Князь шукав губами її очей, брів, губ, шиї... поки не торкнувся грудей.
А тоді грубо відштовхнув Настусю.
— Втікай! — крикнув, просячи.— Одступися, бо...— Розкинув руки, дихав надривно, мовби втікав од когось, або ж когось наздоганяв.
— Бо що? — нахилилася над ним, розплітаючи косу. Нащо вона розплітає косу?
— Бо ніч сьогодні шалом повна. Гріхом.
— Хіба любити — гріх? А я хочу... хочу в цю ніч по нести від тебе сина,— сказала просто, як уміла говорити лише Настуся.
Він схопився. Не повірив почутому.
— Чого злякався, мій гостю? — засміялася невесело.— Щось не так сказала, не по-дівочому цнотливо? Вибачай... але віночок мій утопився, щастя моє коротке з тобою, одберуть його... Княгиня твоя одбере, бояри, єпископ. Всі вони сполчаться проти мене. А я розлучатися з щастям не" хочу. Син буде на тебе схожий.
І лягла на тверду землю, жбурнувши під кущ сорочку. Аж осліп од дівочої ясності білої. І сталося.