Ну, що їй на це скажеш? А головне, звідки почерпнула УСЬОГО ЦЬОГО? З книг? З бесід людських? Чи просто вигадала собі казку, щоб легше їй у світі дихалось?
Живи собі, дівко, живи...
З сестриної казки боярин теж варив сіль. Коли вертався з Галича у вотчину, то відпочивав у її голубому королівстві, омивався від олжі, тут складав нові співанки, овіяний Настусиним леготом. Недаремно ж якось докотилося до Яна, що Іван Русин, прослухавши нову співанку княжого співця, промовив:
— У пісні Чагрового сина дивовижний сплав смердючої смоли з пахощами польового квіту. У ній дві ріки злиті воєдино — низом струменить чистий, верхом — каламуть.
Може, струмінь чистий позичено з Настусиної казки? Тепер диявол наслав на нього мисль: "Розтопчи сестрине королівство, розметай 'го..."
Того дня, коли мисль грішна скільчилася, повернувсь у терем увечері. Стривожена Параскева перестріла на ганку. Був змучений, мовби махав ціпом усю днину.
— Що з тобою, мужу? Чи не заслаб?
Він відсторонив її і похнюплене) подибав до ложниці. Вранці на допитливий погляд жони відповів весело:
— Сам не знаю, що найшло на мене. Очевидно, співанка нова у мені кільчиться. Бо таки співець я.
Обіймав Параскеву.
Брехав собі й цілому світові.
Кукільне ж зерно на брехні сходить борзо.
"А що, було б несогірше, коли 6 ВІН її узяв. Те, що в НЬОГО жона і діти,— марниця. Всім відомо — не любить ВІН жону, ненависна вона ЙОМУ, чужа".
"Але ж бо сестру занапащу, казку її розтолочу. Не дочекаюсь за це прощення ні на цьому, ні на тому світі".
Хрестився побожно боярин Ян, син Чагрів.
Нині ж над річкою Унявою обома долонями пестив темноокий вінчик волошки, пестив і примовляв:
— Хіба не однаково, хто волошку зірве першим? Хтось мусить зірвати, така доля волошкова.
Мислено виправдовувався:
"З цього хосен матиму, цим доведу Настусі, що її голубе королівство — терем з рожевого павутиння. І моя прихильність до неї — теж рожевий туман? Повіяв вітер — і нема. Моє ж ніде не повинно пропасти. Так любив повторювати брат, царство йому небесне. Лют у цьому ділі не завагався 6 ні на хвилю, я знаю... він крем'яний був і упертий, всяку гризьбу сумління, сльози, охи, родинні узи не визнавав. Не посоромився ж прийти до мене по весіллі витребовувати борг:
— Я тобі, брате, мудру раду нараяв, пам'ятаєш? І гусла позичив. Тепер ти — боярин, вотчину маєш — плати за гусла і за пораду.
Дивно? Мабуть, ні. Був би інакшим брат Лют, то маєтку не доробився б. З нічого починав... Ще на Золотій Бистриці кидав на плечі міх і нипав околичними ведмежими кутами: з того правдою і неправдою вивірицю сторгує, у того куницю або соболя запівдарма виманить. Носив мізерію у Тисменицю, збував Данилові Калитичу, куну-дві зиску мав — і з того був радий, Дністер-бо теж починається з малосильного струмка.
Це Лют... Ян, правду кажучи, якоїсь там куни не потребує: Параскева ґаздує у вотчині з головою. Полегші дає смердам і цим на свою землю інших зманює. Цілий кінець у Братишанах заселила бояриня прийшлими смердами, новий смерд — нові прибутки боярському дворові.
Що не рік — повніють у боярина коробиці статками, тріщать повні медушні й пивниці, худобина множиться. Тільки для кого добро шпаруємо? Нема у Параскеви дітей, а пора найвища... п'ята зима минула від весілля. Вже й обкурювали її ворожбитним зіллям, і яр-порою обоє ходили на світанку в поле, цілий загін жита витолочили, качаючись по землі, щоб набратися від неї родючості.
Не помогло.
Ян виношує гадку, що варто також до бога вдатися. По-офірує Всевишньому жертву — церкву покладе, може, умилостивить небесного владику. Церкву вибудував би брат Василько.
"Притупити б тую даровиту сокиру чимсь... чужі сокири... чужі гусла... чужу славу. Го, знайшов би спосіб, як притупити і скоротити... себе на чільне місце виставити. Але для цього треба влади, бо яка влада у служивого боярина? Інша річ, коли б..."
До того "коли б" високо, як до неба, не досягнеш. Ян мав на увазі стілець княжого печатника. Не нині-завтра захлипне старець Остафій, віджив він призначений час на цьому світі. Гаразд було б скористатися з нагоди: і честь тобі відразу, і сила, і, розуміється, слава. Ех, мрії нездійснимі, забаганка примхлива. На княжому дворі подейкують, що після Остафія Ярослав печатником настановить Івана Русина.
Заскоро здох князь Володимирко... при ньому співець більше значив, довіряв Янові старий князь не одні співанки, а й ще дещо. Мудрий печатник Остафій копита відкине й не знатиме, що я за кожним його кроком і словом стежив і князеві до вух доносив.
Думки бояринові, який заціп над волошкою, не гармоніювали ні з його одежею, ані з днем навколишнім. Боярин був у сорочці, пояс на ньому тканий, чорної барви. Чоботи — із зеленої хзи. Голова непокрита, довгі косми розвихрилися, м'яка борідка кучерявилася лагідно.
Чисто святий Юрій зійшов з ікони.
Святий Юрій на кожній іконі воює з гаддям, а цей гаддя у собі плекає.
— А якщо ВІН візьме Настусю? О, якби взяв, мав би 'го в кулаці, отут, о-о.
Боярин висмикнув волошку, синій вінчик хитнувся і поник.
Нічого не змінилося в полі, хоч і поменшало у травах на одну косицю. Нічогісінько...
Заревець далі буйно ґаздував, і далі під сонцем дозрівали жита та ячмені, і далі з вибалків та облогових клинів долітали приглушені далиною людські голоси і передзвін кіс — це смерди братишанські поспішали накосити до жнив сіна... І далі вітер-польовик дихав розімлілим зелом і землею.
"Отже, вирішено: ВІН візьме її".
Боярин свиснув на коня, що попасався поблизу. Ко-монь потряс гривою, заіржав. Мовляв, чую тебе, пане.
І тут же йому відповів інший кінь.
Бояриня Параскева випливла з-поміж трав і хлібів, видно, плавання її було нелегким, довго шукала в полі мужа, бо верховець її змокрів, обличчя ж Параскеви посіріло від пилюки.
Скочила з сідла перед остовпілим чоловіком, впала до ніг.
— Не чини того, що-с задумав,— простогнала.— Я догадуюсь... давно помітила: важиш на сестру.
Упав грім на різдво.
Відступав од неї переполошений, вона првзла за ним на колінах і хапала за ноги. Плечі її тремтіли від плачу.
— Ти ЙОМУ Настусю готуєш. Не каліч дівці життя. Досить, що мене скалічено.