Василько пустив Сивого з підпряжними попасати, а сам пішов до Бистриці митися. Студена вода обпікала руки і лице. Мився довго і старанно, ніби хотів злупити з себе не тільки бруд, а й очиститися від холопства, що всупереч його волі тики пристало до нього, як капустяний лист до коржа.
Коли ж Василько вернувся чистий і свіжий, Лука обняв його за плечі. Був Лука ростом нижчий від Чагрового сина і старший на десять весен, але сила в руках ще грала.
— В боргу я перед тобою, заступцю мій,— забаглось старому почати день і бесіду добрими словами.— Якби не ти...
— Якби не ти,— в тон мовив йому Василько,— то хто знає, коли б я зважився відчинити своє вікно.— І спливло на згадку: вчорашній вечір, ватра, горбаті Вячкові плечі.— Та не будемо про це. Краще-но ляжемо — перепочинемо.
Тепле сонце, тихий перешепіт трав навіювали сонливість. Обидва боролися з дрімотою, бо чекала їх дорога на Краснопіль, що нишк десь там унизу в підніжжі Горбів. Василько ніколи не бачив соляного города, закладеного князем Володимирком і розбудованого його сином Ярославом, і, правду кажучи, не мав охоти на нього дивитися. Цією ж дорогою, тільки повернути треба вгору, можна втрапити до Яремичевого городка. Там Анна...
— Мучить тебе якась гризота, брате, — заговорив Лука, помітивши на Васильковому чолі журбу.
— Та все те ж: куди їхати? Тягне до Яремича. Живе в його городку любов не любов... швидше — надія. Повістував уже-м тобі про своє життя.
— Надія — то добре,— глянув йому у вічі Лука.— Проте до Микитки тя не пущу. Небезпечно. Але... Є в Краснопіллі купчина один іудейської віри. Знаю 'го давно, їздить він часто до Яремичевого городка. Повелю йому: "Привези Анну". І привезе... Ти ж погостюєш поки що в мене. А там і осядеш у Краснопіллі назавше.
Лука говорив діло. Справді, чом не осісти в Краснопіл-і. Ні Коснятко Сірославич, ні тим більше Микита Яре-мич носа туди не запхає, княжа це вотчина.
— Може, твоя правда, Луко,— і мимохіть оглянувся за
Сивим. Не так за конем оглянувся, як за сокирою біля сідла.— Утомився я від бігів. Старію... Старію, а сина не дочекався.
— Дочекаєшся,— підморгнув кошлатою бровою побережник.— Аби жона молода. Оседок покладеш.
— Давно я нічого не будував,— вихопилось зітхання.— Ще як князь Ярослав волость розбудовував... А опісля — одну хижу на Прутом зліпив. Боюся, що й забув, як в'язати вінці.
— Ти забув — сокира пам'ятає. Торкнешся топорища — пригадаєш. Чого в житті навчився — як гривна на дорозі.
— А ти як жив увесь цей час?
— Та, дякувать богові і духам лісовим, несогірше,— відповів Лука.— Про синів повідав уже. Не знали ні вони, ні Доброніга нестатків: завше був хліб і було м'ясо на столі, і голими не ходили. Що ж більше треба християнину?
— Так мало людині треба? Хліб і одежа? А для душі? — Василько, сам убогий і самотній, жалів змарнованого Лукою життя, жалів, бо в тому житті, окрім турботи про хліб й одежину, окрім миси з м'ясивом на столі, що сяяла, замість сонця, іншого світла не знали. Так думав Василько.
— Для душі, брате, — сказав йому Лука,— я маю Доб-ронігу. І маю праліс. Це дуже багато. Адже нипаю я лісами змалку, ти знаєш. — Зіниці ловчого при цьому сяйнули гордістю. І таки завоював старий право на гордість, даремно Василько поквапився судити, що мису з м'ясивом на столі Лука числив своїм сонцем, даремно. Лука жив Добронігою, синами, і жив пралісом. Мав свій храм, жалощ свій мав. Отой жалощ — скарб, коштовніший од кун і соболів, його не можна ні продати, ні вкрасти, ні обміняти, він ніколи не зменшується, навпаки — якщо дбаєш про нього, то скарб духовний множиться.
— Заздрю тобі, Луко,— сказав Василько, підводячись.— Мої ж бо хмари почорніли.
— В тебе є надія, Васильку, яка зветься Анною, і є сокира.
— То батькова ще...
— Тим краще. Славен був дереводіл Чагр, син Микули.
II
Ярослав грюкнув дверима княгининої ложниці, аж мигнули світильники на поставцях і лампади під іконостасом. Зробив це не навмисне, багато, мабуть, нетерплячки текло в його жилах... багато, бо ж з-під Теребовлі кривавої вернувся хоч і не переможцем, але й не переможеним.
І першим ділом до княгині.
Ольга стояла на колінах перед іконами в довгій туніці. По плечах розметалася буйна чорна коса. Лагодилася спати. На нього, коли вбіг у ложницю, як навіжений, лише озирнулася. Дошептала ще свою молитву, добила поклони, перехрестилася і аж тоді:
— О, ти вже вернувся? Питала так, ніби з пиру приїхав.
Поки біг довгими переходами палати, поки розперізував черес з мечем, то уявляв, як підхопить Ольгу на руки...
Знудьгувався-таки за нею.
Знудьгувався, бо було це задовго до тієї літньої днини, коли уздрів на березі Уняви-ріки Настусю, доню Чагро-ву. Тоді ще Ярослав мав надію, що викреше в собі любов до Ольги, інколи йому здавалося, що кохає її, що не чужа вона, адже народила йому сина Володимира та доню Єфросинію.
Нині теж піддався омані й жадав Ольгу, як тієї першої ночі, коли лягла поруч. Була це любов а чи сила чоловіча прагла утихомирення? Хто відає?
Холодний погляд з Ольжиних очей протверезив князя і образив. Якби стояла ближче, то, може, вдарив би навідліт. Вдарив би... зігнав би злість... і що з того?
Повернувся похнюплено до дверей.
— Ну чого ти, княже? — зупинила його на порозі.-Якщо прийшов, то роздягайся.
Роззувала його, знімала сорочку, лягла побіч, здогадалася й поцілувати. Він відповідав на цілунки, жінчине голе тіло хвилювало. А спивши чару насслоди, відсунувся до побічниці і карався думками, що він і вона бавляться у ложниці в любов з обов'язку ще, може, з потреби природної. Забавка схожа на бесіду чужоземних послів у гридниці: шкаралуща позолочена, а ядро — виїдене, порожнє. У гридниці, зрештою, позолотою й брязкальцями бавитися дозволено, але в жіночій ложниці...
— Не любиш мене, Ольго, — повернув до неї голову.— Лежимо в одній постелі, як випадкові подорожні, що зійшлися на одну ніч.— У його грудях ячав жаль.
— Ет, пощо даремно тратити слова про якусь любов. Є вона, нема її, яка різниця? — позіхнула.— Батьки нас вінчали.
Дотепер на подібні Ярославові жалоби пробувала відбуватися жартами, або криво переконувати, що, мовляв, її князь помиляється, вона кохає своє сонечко, і доказ цьому — діти. Хіба, приміром, маленька Фросина не подібна на нього, як дві краплі води? Він цим колись задовольнявся... згадка про дітей наповняла серце радісним щемом. Сьогодні ж Ольга підняла забрало, їй, певно, надокучило лежати в постелі скоморохом... тим скоморохом, який вдає, ніби йому весело й тоді, коли його батожать.