Кір БУЛИЧОВ
ОСВЯЧЕННЯ ХРАМУ АНАНДА
Наша станція, така обширна, — труби коридорів, кулі лабораторій і паливних складів, сплетіння тросів і гравітаційних майданчиків, — наша станція здається пасажирові підлітаючого корабля лише зеленою іскоркою на екрані локатора. А я ж за три тижні ще не у всіх лабораторіях побував, не зі всіма мешканцями станції знайомий.
— Ви не спите, професоре?
Я упізнав голос Сильвії Хо.
— Ні. Я думаю. Я загасив світло, тому що так легше думається.
— Невже можна спеціально думати? Я ось ходжу і думаю, їм і думаю, розмовляю і думаю.
— Раніше я теж не помічав, думаю я чи ні. І лише тепер, на сьомому десятку, здогадався, що мислення гідне того, щоб виділити його в самостійний процес.
— Ви жартуєте, професоре. А я до вас на хвилинку. Капітан просив нагадати, що через півгодини вмикаємо екран.
— Спасибі. Йду.
Я сів на койці і ледве встиг схопитися за скобу. З ранку була невагомість. Перед дослідами з екраном обертання припинялося — станцію орієнтували з точністю до мікрона. Я не люблю невагомість. Вона дарує лише кілька хвилин дитячого здивування перед можливостями свого тіла. Потім швидко набридає, стомлює, викликає легку нудоту і заважає спати.
— Ви не спите, професоре?
— Ні. Це ти, Тайку?
— Ви не забули, що через півгодини вмикаємо екран?
— Йду, йду.
Я відшукав під ліжком черевики на магнітних підошвах. Вони дуже легко ковзають по підлозі і вимагають значного зусилля, щоб відірвати їх. Старожили схожі тут на ковзанярів. Я подібний на новачка, що вперше ступив на лід.
— Професоре, ви не спите?
— Спасибі. Я пам'ятаю. Я знаю, що через півгодини вмикаємо екран.
— Я проходив мимо і вирішив попередити. Сьогодні ваш день, професоре.
Я посидів з хвилину, прислухаючись до легких шумів і шурхотів, що пронизували станцію. Звуки ці, якими б слабкими не здавалися, — дивовижне свідчення життя, контраст із безнадійною порожнечею простору. Ось дзенькнула каструля в камбузі, застрекотав робот, прошурхотіло повітря у дакті кондиціонера, комаром відгукнувся якийсь прилад в лабораторії, пискнуло кошеня... Котенят, по-моєму, вісім. Може, і більше. Вони випурхують з дверей, настовбурчуючи шерсть, плавають перед очима і норовлять вхопитися кігтями за що-небудь надійне.
— Ви прийшли, професоре? Сьогодні ваш день.
Це російський фізик. Фізики свою справу зробили, їм залишається лише чекати і хвилюватися разом з нами.
— Це наш спільний день, — відповідаю я. — І насамперед день Сильвії.
Сильвія сидить біля дальньої від екрану стіни, на гострих колінах — блокнот. Вона посміхається мені вдячно і боязко. Не бійся, мишеня, тебе ніхто не вижене. Сьогодні й справді наш день. Ми з Сильвією єдині поки фахівці, на яких працюватиме екран. Решта його проектували, розраховували, вмонтовували, настроювали і знову настроювали. Ми дивитимемося. Сильвія — антрополог. Я — історик.
— Жарко, професоре? — запитав Тайк.
Тайк сидів навпочіпки перед розкритою панеллю пульта управління.
— Хоч кватирку відчиняй, — сказав російський фізик. — У космос.
— Застудишся, — сказав капітан. — Сьогодні ваш день, професоре. Якщо фізики нас не обдурили.
Капітан всівся у крісло перед самим екраном, великим, на всю стіну, чорним і тому бездонно глибоким.
Російський фізик дістав з кишені мініатюрні шахи, але не втримав у руці, коробочка відкрилася, і фігурки віялом, немов горобці, що рятуються від шуліки, розлетілися по лабораторії.
— П'ятнадцять хвилин, — сказав Річард Темпест.
Всі навколо були спокійні, може, навіть надмірно спокійні. Безшумно, ковзанярами, в лабораторію в'їжджали техніки, чаклували біля пульта, перемовлялися тихо, коротко і переважно незрозуміло. Помалу лабораторія заповнювалася глядачами. Стало тісно. Хтось із молоді зняв черевики і влаштувався на стіні, під стелею, повиснувши на скобі.
— Сідайте сюди, ближче, — сказав капітан. — А де Сильвія?
Парасваті поступився мені місцем. Стиснувши в долонях бильця, я відчув себе упевненіше.
— Я все ж не вірю, — сказала Сильвія, дивлячись на Тайка; Тайк схилився до мікрофона, диктував на місток якісь цифри.
Тайк випростався, оглянув нас, немов полководець перед битвою, подивився на екран і сказав:
— Світло.
— Хай буде світло, — прошепотів фізик, який так і не зібрав шахів.
Лампи в лабораторії померкли, і яскравішими стали різноколірні індикатори на пульті.
— Починайте, — сказали з містка.
На чорному еліпсі екрана виникла світна хмара, вона зародилася в глибині його, розгорялася і наближалася, розповсюджуючись до його меж, і по ньому пробігали зелені іскри. Так тривало хвилину, а потім екран раптово став блакитним, і в нижній частині його проявилися руді і білі плями, немов зображення, народжене в ньому, було не у фокусі.
— Виходить, — сказав Парасваті. — Куди краще, ніж учора.
— Куди вже краще, — сказав розчаровано хтось із глядачів.
— Ох! — сказала Сильвія.
Чарівник зірвав пелену з екрану, навів зображення на різкість, і перед нашими очима постав звичайний земний пейзаж, настільки реальний і рельєфний, немов екран був вікном у сусідній світ, залитий жарким сонцем, просякнутий пилом і свіжим вітром. Синя широка смуга перетворилася на небо. На вохряному піску означилися будинки, глибокі колії на вузькій дорозі і рідкі пальми.
— Все гаразд, — сказав Тайк. — Ми на місці.
— Вірно? — запитав капітан.
— Одну хвилинку, — сказав я.
Був полудень. Тонка курява крутилася над землею, зритою і потоптаною буйволами. Обплутана бамбуковим риштуванням і прикрита очеретяними рогожами, підносилася споруджувана будівля. Вона була логічним центром сцени, яку ми спостерігали. Численні супряги волів і буйволів тягнулися до неї, завантажені жовтою цеглою. Балансуючи на гнучких бамбукових жердинах, піднімалися на риштування вервиці майже голих людей. Нагорі трудилися каменярі. У лівій частині екрану видно було веранду, стовпи якої рясно прикрашені тонким різьбленням. Перед нею дрімали два воїни зі списами в руках...
— Ну й що, професоре?
Усі в лабораторії чекали моєї відповіді.
— Це Паган, — сказав я. — Кінець одинадцятого століття.
— Ура! — сказав хтось неголосно.
— Вдалося? — запитав динамік.
Черговий на містку хвилювався.