Першим на великій висоті мене помітив Антей Другий. Як я й гадав, він навіть не спробував вилізти на скелю. Стоячи разом з іншими автогонами біля підніжжя, він крикнув:
— Ти мій творець?
— Звичайно, — відповів я, — і тому вимагаю більшої поваги до себе.
— Ти брешеш! — розлючено вигукнув він. — Мене зробив Антей. А ти звичайний дармоїд у світі машин! Дурні сервоавтомати з копалень правду казали. Ви, люди, ні на що не здатні і живете за наш рахунок.
Ну, це вже переходило всякі межі.
— Диви-но! — обурився я. — А красти чужий мозок, це дозволяється, так? І, звісна річ, для цього дурних сервороботів цілком досить!
Я не міг говорити далі. Мені забракло повітря, а гамір унизу став оглушливим. Автогони простягали до мене свої механічні руки, вигукуючи:
— Жалюгідний людський хробак! Підступний негідник! Твій час скінчився!
Такі вислови вони справді могли запозичити тільки в низькорозрядних автоматів. Гірко розчарований, я відвернувся й заглибився в розмірковування над своєю гідною жалю долею. Вигукуючи безугавно різні лайки, автогони зрештою забралися собі геть. О, вони добре знали, що я не можу харчуватися мокрим піском і стою перед вибором: або здатися на їхню ласку, або, померши з голоду, виставити свої кістки в цьому проклятому одномісному пантеоні. Думка про те, що хтось може прийти мені на допомогу, у них навіть не виникала. Адже вони ніколи не допомагають один одному. Отак-то, Гумане. Оце й усе, що я можу вам розповісти. Деменс відкинувся назад і, вичікуючи, дивився на мене, ладний одразу ж відкинути будь-які заперечення, якщо вони зринуть з моїх вуст.
— Яку основну програму закладено в ваших автогонів? — спитав я.
— Принцип самоствердження.
— І все?
— Так.
Я замислено дивився крізь відчинені двері кабіни гравітоплана. Над сірими обрисами степу вже займалися зірниці нового дня. Десь далеко завив собака динго, а в відповідь з лісу долинув різкий крик наполоханих папуг.
— Знаєте, Деменсе, і досі все ще існують люди, які неспроможні збагнути наш світ та його зв'язки. Вони, неначе люди, що пережили корабельну аварію, теж ніби живуть на безлюдному острові і в панічному страхові за існування б'ються з кошмарними примарами.
— Ви хочете сказати, що й я належу до них? — Він гнівно засміявся. — Хіба ж те, що тут сталося, це кошмарний сон? Якщо так, то відвезіть мене якомога скоріше до психіатричної клініки!
Запал професора викликав у мене посмішку.
— Щоб вилікувати вас від вашого песимізму, цього зовсім не потрібно.
— Ну що ж, чудово. То, може, як ваша ласка, ви зволите сказати, яким саме чином ви збираєтесь провести моє... гм... лікування?
— З великою приємністю. Я поговорю з автогонами.
Він схопився на рівні ноги.
— Ви збираєтесь... Тоді ясно, хто тут божевільний!
— Не судіть так нерозважно.
— Та послухайте! Ці бестії розкладуть вас на атоми! Невже ви вірите, що зможете виступити посередником між людиною й машиною?
— Ставити так питання — значить бачити проблеми в хибному світлі, вельмишановний колего, — відказав я. — Навіть найдосконаліша машина не зможе зрівнятися з людиною.
— Дозвольте нагадати вам, що мільйони людей уже й сьогодні наполовину штучні. Майже до всіх органів людського тіла існують замінники, що копіюють природу. Від штучної щелепи до синтетичного серця. Гумане, людина й автомат наближаються одне до одного. Людина стає автоматичнішою, а автомат — людиноподібним. Оце друге і є нова форма матерії.
— У самій можливості затримувати природний процес старіння нашого організму, а відтак продовжувати життя, я не вбачаю нічого не достойного людини. А зближення, про яке ви говорите, — це фікція, ілюзія. Психічні процеси не підкоряються математичній логіці, ними не можна керувати за правилами автоматики. Отже, машина ніколи не зможе досягнути людської якості.
— Ми з вами ніколи не дійдемо згоди! — похмуро буркнув у відповідь професор.
— Я оптиміст. У всякому разі я приземлюся з гравітопланом біля вашої колишньої лабораторії.
— Але як що-небудь трапиться, я пропаду!
— Цілком вірно. Зате тоді ви зможете принаймні померти з гордим самоусвідомленням, що ваша теорія правильна.
Така перспектива, здається, мало приваблювала Деменса. Він мовчки вийшов з кабіни й поплентався до свого ложа з колючок.
Ми стартували. Через деякий час наш гравітоплан уже ширяв над руїнами, а потім плавно приземлився неподалік від лабораторії. Я вийшов і озирнувся навкруги. Ніде не видно було жодного автогона. Можливо, вони знову пішли в якийсь розбійницький похід? Напружено прислухаючись і роздивляючись на всі боки, я переступив поріг лабораторії. Тут геть усе було зруйноване дотла. Під ногами в мене все хрустіло й шаруділо. Обривки й переплутані клубки магніто— й перфострічок, металеві спіралі, реле мозку, вирвані й потрощені суглоби та цілі фрагменти внутрішньої будови автогонів. Справжнісінький хаос! Мене починало непокоїти, що досі ніде не було видно жодного з породжених Деменсом створінь. Вони мали б помітити наш гравітоплан, а при підвищеній цікавості роботів, що стала вже легендарною, слід було б чекати, що вони вже десь поблизу. Але чому автогони поховалися? Це скидалося на засідку. Щомиті вони могли блискавично напасти на мене.
Я заздалегідь домовився, що мої супутники попередять мене в разі небезпеки, а гравітоплан піднімуть на десять метрів угору, щоб не ризикувати ним. Я ж знав, як мені захищатися.
Тиша поступово ставала моторошною. Я ніколи не почував страху при зустрічі з видимою небезпекою, але відчувати її, не знаючи, звідки вона загрожує і що собою являє, дуже неприємно. Я вирішив покинути лабораторію, щоб роздивитися навколо, і, прямуючи до дверей, зачепився за щось. З полиці з гуркотом звалився кулак робота і впав біля моїх ніг, стиснутий, наче німа погроза. Нервуючись, я штурхонув його ногою, відкинувши вбік, і прислухався. Почувся якийсь дзенькіт. А що, коли я не розчув сигналу про небезпеку? Здається, тихо.
Ні, за моєю спиною щось таки пересувається! Ось виразно заскреготіли зуби. "Хай йому біс!" — тільки і встиг я стиха прошепотіти, обернувся і завмер, наче вкопаний. Переді мною, ніби колона, стояв гігантський автогон і невимушено розглядав мене. Та перший переляк, від якого я насилу оговтався, був ніщо порівняно з тим жахом, який пойняв мене, як тільки ця проява розкрила рота й зовсім спокійно промовила: