Дівчина, обрана з огляду на своє походження та вдачу, почала із скромних натяків на чесноти покійного вояка. Оздоблюючи свою мову тією східною образністю, яку індіяни запевне принесли аж з самого краю другого континенту і яка лучить найдавнішу історію обидвох півкуль, вона назвала Анкеса "пантерою свого племені". Мокасини його, мовляв, не лишали сліду на росі, стрибки були такі, як V молодого оленя, очі — яскравіші, ніж зорі темної ночі, а голос у бою лунав дужо, як грім Маніто. Вона нагадала йому про матір, його, якій судилось велике щастя — мати такого сина. Вона просила його переказати матері, коли вони зустрінуться в світі духів, що делаварські дівчата проливали гіркі сльози над могилою її дитяти, а її саму називали благословенною.
Інші дівчата, що прийшли на зміну співачці, ще лагіднішим тоном завели спів на більш делікатну тему. З чисто жіночою чуйністю і вразливістю вони натякнули на чужинецьку дівчину, яка покинула цей світ майже водночас із ним, Анкесом, з чого аж занадто виразно знати волю Великого Духа. Вони просили Анкеса зласкавитись над нею і вибачити за те, що вона не знає, як заспокоїти потреби такого великого вояка. Нема ж їй рівної вродою, і така вона великодушна й мужня! Без тіні заздрощів, як ото б янголи могли тішитись найвищою досконалістю, — так промовляли дівчата індіянські про Кору і додавали, що її чесноти покривають невеликі вади в її вихованні.
По цьому знову ж таки інші голоси пролунали — тиха й чула мова ніжності та любові, звернена до самої Кори. Її благали бути спокійною і не журитись майбутньою долею. Товаришем їй буде мисливець, що знатиме, як задовольнити найменші її жадання, і вояк, що здатен відхилити від неї будь-яку небезпеку. Співачки запевняли, що стежка їй буде приємна, а ноша легка. Її остерігали, щоб не тужила марно за друзями своєї молодості та за країною батьків, бо "на благословенних ловецьких землях ленапів" долини такі ж гарні, струмки такі ж чисті й квітки такі ж запахущі, як і на "небі блідолицих". Їй радили бути уважною до потреб свого товариша і ніколи не забувати про ту різницю, що мудрий Маніто встановив поміж ними. Тоді в бурхливому загальному пориві почали вони спільно вихваляти могіканову вдачу. Називали його шляхетним, мужнім і щедрим — яким і повинен бути справжній вояк, вартий дівочого кохання. Висловлюючи свою думку образними манівцями, дівчата давали на здогад, що, попри короткий час знайомства свого з Корою та Анкесом, вони суто жіночою інтуїцією збагнули правдиву схильність юнакового серця. Делаварські-бо дівчата не вабили його! Він був з племені, що колись панувало на берегах солоного озера, і бажання його вели до народу, який жив близько могил його предків. Тож чом не схвалити такий його вибір? Що вона була крові чистішої і багатшої за інших людей свого народу, це кожен міг бачити; що її не злякає життя в лісах, небезпек і знегод сповнене, — це вона довела своєю поведінкою. А тепер, — додавали співачки, — "наймудріший у світі" переніс її туди, де вона знайде покревні собі душі і зможе бути повік щаслива.
Потім, знову змінивши тон і зміст співу, згадали вони про дівчину, що плакала в найближчій хатині. Її порівнювано до пластівців снігу — така вона була чиста, біла, іскриста, здольна розтанути в літню спекоту й замерзнути в зимову студінь. Вони не мали сумніву, яка вона люба в очах молодого ватага, що його барва шкіри й смуток такі близькі до її барви шкіри й смутку. Нічого вартого в ній відзнаки з її рідкісних чарів не було забуто. Кучері її порівнювано до буйних паростків виноградної лози, очі —до блакитного склепіння неба, а рожева барва на її щоках, мовляв, гарніша за хоч би й яку білу хмаринку, ясним променем сонця освітлену. А при тому, дарма що виразно цього й не виявлялося, було ясно, що вони не вважають її такою досконалою, як та, котру оце оплакувано.
Під час усіх цих співів натовп мовчав, лише вряди-годи втручаючись тими подібними до хорового супроводу спалахами пекучого жалю, що мали б полегшувати емоційну напруженість, а насправді її тільки поглиблювали. Делавари слухали, мов зачаровані, а з виразу облич їхніх знати було, який глибокий та щирий жаль вони відчувають. Навіть Де-від був не від того, щоб прислухатись до ніжних дівочих голосів, і ще задовго перед кінцем співів очі його посвідчили, що він дуже зворушений і захоплений.
Розвідник, єдиний з білих, що розумів делаварську мову, прочнувся з задуми й трохи схилив голову, щоб краще вловити значення слів. Але коли дівчата зняли річ про спільну майбутність Кори й Анкеса, він похитав головою, як людина, що усвідомлює наївність такої віри, а тоді вернувся до попередньої пози і не змінював її, поки не скінчилась церемонія, якщо можна так назвати цей обряд, де так багато важили щирі емоції. Гейвордові й Манро, на щастя, невтямки були слова цього примітивного співу.
З усіх тубільців один лиш Чингачгук вівся інакше. Погляд його ані змигнув за весь час, жоден м'яз не здригнувся на лиці навіть у найпатетичніші моменти співу. Холодні й непорушні останки синові — це було все для нього; крім очей, усе, здавалося, завмерло в ньому, щоб востаннє погляд його міг натішитись обличчям сина, якого він так сильно любив і якого він уже ніколи більше не побачить.
По закінченні співу з натовпу повільно виступив вояк, уславлений своїми подвигами, а надто в останній битві, людина суворої та поважної постави. Він підійшов і зупинився перед небіжчиком.
— Чом ти покинув нас, о гордосте делаварів? — запитав він, звертаючись до мертвого Анкеса, так наче той і досі мав здатність чути. — Твоє життя було немов сонце, що тільки-но з-за дерев проглядає, твоя слава яскравіша за сонце ополудні. Тебе вже немає, молодий войовниче, але сотня вайандотів очищує від терня твою дорогу до світу духів. Хто, бачивши тебе в бою, повірив би, що ти можеш умерти? Хто перед тобою показав Уттаві, як битись треба? Твої ноги були мов орлині крила, твої руки дужчі за гілля сосни, що пада згори, а голос подібний до голосу Маніто, коли він промовляє в хмарах. Язик Уттави безпорадний, — додав він, сумовито озираючись, — а на серці йому без міри тяжко. Гордосте делаварів, чом ти покинув нас?