Останній рейс "Сінтоку-мару"

Страница 34 из 37

Тендюк Леонид

Батоги морської капусти та ковзкі водорості, якими з боків була обплутана скеля, заважали рухатися. Проте японець, не зупиняючись, повз і повз.

Колись давно цю скелю він відвідував не раз, але ніколи вона не здавалася йому такою неприступною. На заваді знову стали гострі, як лезо, шпичаки; далі перед ним звелася суцільна стіна.

Мукудорі охопив жах. Він розгублено озирнувся: шлюпка, припнута до базальтового підмурка, погойдувалася на хвилях. Запаливши цигарки, матроси перемовлялися між собою. Може, вони допоможуть?

Хоч він і не бажав, щоб були свідки, коли братиме поклажу, що ж вдієш! І сіндо тремтячим голосом гукнув:

— Мікі… Мікі, йдо-но сюди!

Мікімура, матрос-паливода, схопившись за гранітний карниз, на руках рвучко підтягнувся вгору.

— Обійди праворуч, — показав Мукудорі на частокіл шпичаків, що витикалися з води.

Мікімура, так само, як кілька хвилин тому цей дивний господар шхуни, лавіруючи між гранітними відрогами, поповз навкарачки.

Набігли хвилі, й матрос не міг від них захиститися — вони заливали з ніг до голови. А одна, особливо велика, мало не змила в океан.

— Донбутцу! — вилаявся Мікімура.

Він був такий злий, що ладен би власноруч задушити ненависного сіндо!

— Нічого, нічого. Ще трішки, — підохочував Мукудорі.

І коли матрос досягнув стіни, сіндо раптом зник з очей.

"Де ж він подівся?" — здивувався Мікімура.

Але, підійшовши впритул до стіни й заглянувши під нішу, яка оголилася під час чергового відпливу, побачив звивистий отвір. Він вів кудись у скелю.

Матрос відважився проникнути всередину.

Коли дійшов до протилежного кінця тунелю, зору відкрилася така картина: в тісній порожняві перед замшілою приступкою навколішки стояв сіндо й, вигукуючи щось незрозуміле, розгрібав водорості.

— Що ви шукаєте, сенсей? Мукудорі, жахнувшись, ніби скам'янів.

— Зараз, зараз, Мікі… — кинув, не перестаючи відривати прилиплих до гранітної приступки водорослин.

Матрос зібрався йому допомогти, але Мукудорі не підпустив до себе.

Так і стояли: сіндо навколішки й матрос-здоровань, схилившись над ним.

— А-а-а!.. — вирвалося з грудей у Мукудорі. — А-а-а! — знову зойкнув він. — Умікуса! Умікуса![102] — шматуючи батоги морської капусти, кричав у нестямі. — А де ж діаманти, перли?!

"Він, певно, збожеволів", — подумав Мікімура.

В очах сіндо спалахував жах. Куточки рота запінилися.

Матрос наважився підійти. Він побачив на приступці невеличку, оброслу черепашками й морською травою скриньку. Кришка була відкрита, всередині ворушилися неповороткі рачки.

У старовинній шкатулці оселилися мешканці глибин. Коштовності, що були в ній, мабуть, вимили хвилі, кинули в океан. Адже з тих пір, як Мукудорі востаннє бачив свою поклажу, минуло чимало літ.

Розгублений, безпорадний, сіндо заплакав.

— Це суїбо, суїбо…[103] — не переставав повторювати.

А на мілині, поряд із скринькою, в ковбані-заглибині сидів клишоногий краб. В його завжди злих і насторожених очах світилося презирство.

ПАСТКА ЗАМКНУЛАСЯ

Розплющивши очі, Мукудорі важким поглядом обвів своє незвичайне помешкання.

Це була тісна, похмура ніша, гірською водою й буревіями видовбана в скелястому узбережжі невеличкого середньокурильського острова. Того острівця, який японці, через його неприступність, колись назвали Отосівана, тобто Пастка.

Замість стін із трьох боків у ніші звисали бородаті нарости граніту. По них тоненькими цівками сповзала вода. Товстий, виготовлений з очерету мат заміняв двері; дах був прикритий листям осоки, повзучого молокану та гілками курильського бамбука caca, який рясно росте в острівному межиріччі.

З кутків хижо ошкірювали ікла брили голих базальтів. Долі валялися потрощені й вилизані до блиску рештки кісток; саморобний черпак, кам'яні жорна, за допомогою яких перемелюють суху морську капусту, інші примітивні речі свідчили про боротьбу людини за існування й, мабуть, недавно пережиту трагедію.

Зимівля скоріше нагадувала лігво, ніж людське житло, а її мешканці — звірів.

Крах, суїбо, який так налякав Мукудорі, коли він збагнув, що океан випотрошив скриньку зі скарбами, настав не тоді й не на тій грізній скелі. Він прийшов пізніше.

Але те, що сталося напередодні, тривожило й віднімало спокій.

У напівмаренні Мукудорі пригадував…

Дещо він уже забув. Власне, й не міг знати через своє забуття. Та головне все-таки пам'ятав.

Коли він прийшов до тями, то був неабияк здивований, що лежить в якійсь незнайомій кімнаті. Людина в білому халаті, привітно усміхаючись, квапливо підійшла до ліжка.

— Ну, як — очуняв? — запитав лікар.

"Росіянин", — майнув здогад. А тим часом до Мукудорі вже прямував інший — високий, кремезний незнайомець.

— Здорово, здорово, бурлако! — подаючи руку, весело привітався. — Ми навіть втратили надію на твоє одужання. А, бач, усе обійшлося гаразд.

— Іван?! — ще більше здивувався Мукудорі.

— Він. Власною персоною — Іван Затуливітер.

Світ справді не такий уже й великий, якщо люди в ньому так часто стрічаються.

Тоді-то Мукудорі й довідався, що його зі скелі Футацу, на якій була захована скринька, зняли і врятували радянські моряки.

— Ми верталися з лову, — розповідав Затуливітер. — Як ось бачимо: шхуну, що погано слухає стерна, зносить на рифи. Тут і прикордонники підоспіли. Гуртом заходилися буксирувати "Сінтоку-мару". Згодом і шлюпку біля скелі помітили. Ви, двоє, лежали в ній непритомні. Та й третій теж від холоду знесилився — навіть весла не міг підняти. Нічого не скажеш — герої! — додав.

Коли Мукудорі окріп, із ним довго бесідували прикордонники. Розпитували, чого шхуна опинилася біля Шумшу, а вони, троє рибалок, — на скелі.

Сіндо, як і решта екіпажу, в один голос твердив, що збилися з курсу й потрапили в сулої.

— А скеля? Чого на неї висадилися? — поцікавився офіцер, який бездоганно говорив японською мовою.

— Ми… ми хотіли з'ясувати, чи є прохід серед рифів, де менша водокруть, — щось нескладне патякав Мукудорі.

— Все ясно, сіндо, — суворо глянув на нього офіцер. — Якось воно, знаєте, не в'яжеться: "Сінтоїстська доброчесність" — здається, так зветься ваша шхуна? — й порушення чужого кордону.

Суднова роль[104] та інша документація — патент, вахтовий журнал, сертифікати, що засвідчують морехідність і належність шхуни, — були в порядку.