— А потім нас, військовополонених, вивезли з Сюмусю на Карафуто, і більше я його не бачив. Він зник безслідно. Ніби у воду канув, — невтішно додав Томіяма.
І ось після тяжких поневірянь Мукудорі в рідній оселі.
З тих пір, як йому вручили червоного папірця — мобілізаційну повістку — і він пішов у далекий край, щоб захищати імператора — намісника бога на землі, минув не один рік.
Висілка свого не впізнав. Біля старезних хібар, у яких жили місцеві рибалки, поставили будинки переселенці з Хонсю й демобілізовані солдати, послані сюди з інших місць: уряд вже кілька років заохочував освоювати майже пустельні землі Хоккайдо.
— Окасан, окасан, — як колись, пригортаючись до матері, розчулено шепотів Мукудорі.
На мить відчув себе малим, шукаючи захистку в цієї найдорожчої для нього людини. І таки знайшов: дотик натруджених, у задубілих виразках рук — мати разом з іншими жінками Фурабоку працювала в кооперативі по обробці риби — повернув його до щасливої пори. Вже не було ненависного Сюмусю, страшних дотів та "лисячих нір" на ньому. Ні рейсів баржі в океан, ані полону…
Мукудорі вдома.
Хоч виселок невпізнанно розрісся, але в рідній домівці все було таким, як і раніше: невеличкі, перегороджені хитливими перетинками, кімнати. В одній з них, у стінній ніші, домашній вівтар з урнами праху діда й батька. Решта — спальні та їдальня, де колись, бувало, збиралася вся родина.
Мати від Мукудорі не відходила. По-святковому накрила стіл. З усього було видно: в хаті нестатки. Проте задля такого урочистого випадку позичила в сусідки трохи рису, приготувала улюблену синову страву — тцукікоме.
Усівшись на циновках біля низького столика, сестри запобігливо прислуговували брату. Сусіди розпитували його про далекий острів. Охкали, зітхали; дехто з них ще й досі не діждався — хто сина, хто батька чи брата.
А Мукудорі — живий.
Живий! — бриніла радість.
Він знов у звичному для себе середовищі, в світі назавжди втраченого дитинства.
З шурхотом б'ючись об шибку гостролистим віттям, під вікнами перешіптується бамбук; з блакитної далини неквапно піднімається сонце. Стрілчате проміння пронизує розлогий кущ, і тінь від листя падає на фусума — розсувні стіни вбогої хатини: ніби хтось невидимий наносить легкі, розмашисті штрихи тушшю.
Усе таке дороге, знайоме.
Мукудорі не залишало почуття, що він хлоп'я. Але ж душа… Душа його на тисячу літ постаріла й безповоротно переінакшилася. Він довгі роки, вимуштруваний казармою, чинив зло, і це ремесло смерті змінило його колись правдиву душу.
Тоді, на острові, потрапивши в кам'яну пастку підземелля, клявся:
— Якщо виживу, відмовлюся од всього лихого.
Та, як видно, минуле не просто відпускає від себе: воно й нині простягає огидні щупальці.
"Японія зазнала поразки, — залишившись у кімнаті сам, думав Мукудорі. — Ми, велика нація, розгромлені. Навіть імператор змушений був зректися свого божественного походження. Все це так. Проте дух Ямато-дамасія ("Вісім кутків світу під одним дахом") живий. Отже, тенно-хейка банзай — імператору десять тисяч літ життя!".
— Хе! — скептично мовив, глузуючи з самого себе. — Банзай — ради чого?
Справді: хіба він мало натерпівся?
Втім, повернення додому розвіяло накопичені в душі прикрощі, приколисало страх перед невідомим майбутнім. Пережите якось одразу подаленіло, відійшло в небуття, ніби все те страшне, що сталося з ним, було з кимось іншим.
І все ж здоровий глузд узяв гору. Засинаючи, твердо вирішив: "Буду, як і раніше, рибалити. З минулим покінчено і ніколи не буде вороття".
Уранці його розбудив голос наймолодшої сестри, Акіко.
— Мукі, до тебе гість, — защебетала вона, розсуваючи висячу, з нанизаними бамбуковими брязкальцями циновку, за якою на підлозі покотом спав її брат.
— Хто там? — спросоння запитав Мукудорі.
— Це я, — почулося у відповідь.
На порозі, переминаючись із ноги на ногу, стояв смаглявий, з непомірно великою головою й довгими, розчепіреними руками коротун.
— Кокі?!
— Як бачиш, — розпливлася посмішка на вилицюватому обличчі прибульця.
То був земляк Мукудорі, Кокікі, з яким він колись разом плавав на риболовецькій шхуні.
Через цю вилицюватість та велику, схожу на химерну горошину голову, друзі прозвали його Сіндзю, що означає: перлина.
— Ти, Кокі, — пащекували вони, — не лише тезко знаменитого Мікімото[66], а й виплодок його підводних плантацій, штучна перлина-сіндзю.
Кокікі тішило таке порівняння, хоч воно, якщо вдуматися, було образливе. Називаючи удавано щирого коротуна штучним виплодком, отже, підробним, товариші ставили під сумнів його порядність, натякали на причетність до військової жандармерії кемпетай, інформатором якої, догадувалися, він був.
Простак Мукудорі ні в що тоді не втручався й до Кокікі, цього таємного агента, ставився доброзичливо — не хотів задумуватися, хто ж той насправді й чому його на судні побоюються й уникають.
Через багато літ — несподівана зустріч… Що привело Кокікі сюди?
— Коннітіва[67], — шанобливо привітався господар, запрошуючи гостя до кімнати.
Військовополонені, серед яких тривалий час перебував Мукудорі й хоккайдці-односели, — всі були виснажені, худі, тому що кожного торкнулося горе.
Лихоліття посіяло голод. Нічого було їсти, дарма що по картках, "хайкю", одержували пайок. Замість натуральних продуктів якісь, сумнівної якості, сурогати: опилки — не опилки, але й на рис не схоже. З одягом теж було не краще.
Обличчя ж Кокікі аж лисніло від жиру. І якби він навіть не сказав, що служив у загоні особливого призначення, Мукудорі з його благополучного вигляду здогадався б про це.
Шия Кокікі була обмотана білим шовковим шарфом, обов'язковою приналежністю "обранців долі". Щоправда, темно-синій бушлат й шкіряні, з короткими халявами чоботи, які гість скинув перед порогом, свідчили, що Кокіні з колишніх військових моряків. Багатоликий чоловік.
Так чи інакше, з усього видно, що це не звичайний японець, людина, якій війна завдала горя. В цьому Мукудорі переконався ще більше, коли вони завели розмову.
Мати, вибачаючись за бідний сніданок, запросила їх до сусідньої кімнати. На столику стояло вбоге частування: кухлик із дрібкою рису, в полив'яних блюдцях трохи місо[68] й соєвого соусу.