Ліве повіко в нього помітно тремтіло. Нервував. Намагався те не показати.
— Я б ще хотів більше сказати про нужди вітчизни нашої, та боюся надокучити вам і вивести із терпіння. Отже, нам, благородне зібрання, нічого більше не залишається, як, зібравши всі негаразди і прохання наші, просити нашого ясновельможного гетьмана, щоб він додав своє завзяття до нашого, на його розум, на його великодушність, на його прихильність до вітчизни мусимо ми покладати велику надію, що він поверне до попереднього стану злиденну, зневажену, позбавлену всякої допомоги нашу вітчизну і тим, разом із нами, отримає сіяння і славу предків наших, а у нащадків заслужить подяку. А як це зробити, подумаймо разом.
Тут він передихнув і додав, що маємо просити за все це премудру, милостиву, великодушну монархиню, а ще втиснув, що потрібно заборонити переходи посполитих — тим грав на дуду багатьох старшин, які домагалися цього. Й ще раз згадав Височайшу Її Імператорську Величність, примоцьовуючи тим все вищесказане, але всі розуміли, що йдеться про інше, основне, визволення з уярмлення свого народу.
— Для загального добра треба відкласти всіляку упередженість і власну вигоду, — так закінчив. — А тепер кажіть ви. — В кутиках рота залягла нервова складка.
Але "казали" тільки дві ворони, які каркали за вікном на верхівці осокора. Та ще голосно розкашлявся кропив’янський полковник Джеджалій і кинув з — під руки:
— Мудро мовив.
— І до ладу, — докинув лубенський Апостол.
А далі, ніби по якомусь знакові, всі почали підводитися й виходити. Дивилися собі під ноги, неначе йшли по лугу з купинням або через копці. Затримав крок Джеджалій, а тоді махнув рукою і пішов теж. Скоропадський відчув ватяність у ногах і сів на стільця. На гетьманського стільця. Важко думав. Померла в серцях тих, до кого говорив, воля України, лишилися там власні добра, гроші, млини та хутори, після часів героїчних настали на Україні часи тиску, покори, байдужості, вони були не перші й не останні, й треба великої звитяги, великого піднесення і розуму, щоб знову запалити ті серця.
…Ночували в Лубнах, виїхали рано — вранці, коли ще не зійшло сонце. Але воно так і не пробилося крізь густі стовписька туману, які облягли землю. Дерева здавалися скиртами, кущі — верхівцями. Спочатку їхали трактом, а потім повернули на путівець, аби скоротити шлях. Дорога стелилася лісом. Власне, це вже була й не дорога, а ледве видна в траві колія. Десь до обіду помітили, що заблукали, ліс і ліс, увесь однаковий, мокрий від туману й похмурий. Нарешті сонячні промені проштрикнули завісу туману. Зупинилися. Не знали дороги. Поїхали куди бачили очі. В’їхали в глибокий яр, який зводився стіною з обох боків. Раптом передній дозір загаласував, залементував, повернув коней.
— Дорогу перекрито. Повалені дерева.
Десь збоку пролунав постріл, а за ним голос, густий, важкий, застрашливий:
— Не мельтешіться, ви всі під рушничними дулами. Злазьте з коней, беріть їх за гнуздечки і йдіть ліворуч по стежці.
Варта збилася в купу, не знаючи, що робити. Кирило вийшов з карети, пішов першим по стежці, відхиляючи гілки ліщини з кетягами ще не достиглих горіхів. По краю галявини біг струмок, посередині стояли дві катраги, лежало кілька колод. Кирило здогадувався, що вони потрапили в руки розбійників, і розумів, що опиратися безглуздо. Треба триматися сміливо, з гідністю. З лісу вийшов здоровенний козарлюга з півметровими вусами і шрамом через всю щоку й сів на колоду. Його чоботи були зарошені, очевидно, й він був у засідці. Кирило сів навпроти.
— Хто ви такі? — запитав спокійно.
— Гайдамаки, — відказав той, дістаючи люльку.
— Гайдамаки — на правому березі, в Польщі…
— Довелося на час перебратися сюди.
— А мені наказано вас ловити і вішати, — змружив очі Кирило.
— І багато повісив?
— Поки що нікого.
— Ще й ви в наших руках. Бачу, ти великий чин. Генеральний старшина?
— Я — гетьман, граф Розумовський.
— Овва, на таку птицю не сподівався.
З катраги вийшов ще один чоловік, невисокий на зріст, кремезний, у плескатій шапці, літнього віку. Теж сів на колоді поруч козарлюги.
— Дай я побесідую.
Козарлюга підвівся й пішов у катрагу. Чоловік набив коротеньку люлечку, підкурив від губки. Долонею відігнав дим.
— Не впізнаєте по породі? Ви добре знали Василя Мировича?
— Знав і не раз гомонів з ним. Хотів допомогти — не вдалося.
— То мій брат.
Розумовський добре знав трагедію родини Мировичів. Федір Мирович, генеральний осавул, один з близьких помічників Мазепи, втік з ним за кордон, допомагав йому чим міг. Усю родину Мировичів жорстоко покарали: відібрали всі маєтності, заслали до Сибіру Івана Мировича, Василя, трьох їхніх сестер, інших родичів, навіть малих дітей. Іван Мирович був запроторений до Сибіру дитиною. Вийшовши звідти, служив у війську, дослужився до капітана артилерії, добивався повернення маєтностей, не добившись нічого, пішов за кордон. Був у Польщі, Туреччині, Криму, де жив під ім’ям Мустафи Аги, його намагались виманити звідти, аби зліквідувати, але він не давався. Він никав у пограниччі, навіть нападав з ватагами татар, і гетьман мав з ним клопіт за велінням Петербурга, щоб виманити його з Криму або ліквідувати там. І ось живий Мирович сидів перед ним, покусував цибух куцої люльки. До всього приплутувалася справа миргородського полковника Василя Капніста, листа якого до Чигирина на ім’я чигиринського старости було перехоплено. В ньому Капніст писав, що сподівався стати гетьманом, але обрали Кирила Розумовського, а він згідно з домовленістю буде подавати всіляку допомогу орді й шляхті. Капніста було заарештовано в кримському поході, була створена комісія під егідою самого канцлера і під пильним наглядом імператриці, одначе слідством було доведено, що лист підставний, Капніста випущено, і він згинув у прусському поході. Отже, Петербург смертельно боявся будь — яких порухів до волі в Україні, з підозрою ставився до всієї генеральної старшини, а надто до гетьмана.
— Пане графе, волочуся я по світу, по степах і нетрях, а за що? За волю України. Адже ж не вмерла надія, що колись московське ярмо поламаємо. Шляхта про це думає і Крим. Коли б прихильності вашої. Щоб всім укупі.