— Може, підемо поможемо чи хоч подивимось, — прогудів густющим басом Мартин Головня.
— Та нехай він вигорить їм до дна, цей чухонський город, — сказав Марко Полторацький.
— Воно й правда, — докинув Олексій.
— То погорять і твої палаци, — кахикнув Головня.
— Туди їм і дорога, — погодився Олексій.
Вони сиділи в його палаці в Гостиліцах на третьому поверсі. Пили сливову горілку, а також пиво, заїдали квашеною капустою і в’яленою щукою. Олексій сидів і думав, він сьогодні думав безнастанно одну й ту ж саму думку: вчора прочув, що Воронцов хоче підказати Єлизаветі, аби вона віддала полякам завойовану московським військом Східну Пруссію, а натомість забрала Правобережну Україну. Не знав, чи це добре й чи йому відвертати царицю від того наміру чи ні. Подумав ще трохи й розказав землякам — горілчаним братам. Засперечалися.
— Великої Росії без Малої не було, немає і бути не може, — мовив Полторацький. — Без неї вона — як бандит при битій дорозі. Ні достатку, ні освіти, ні ума. Вони це добре знають і хочуть її пригнуздати навічно всю. А от що з нею самою буде?..
— А так як і з Лівобережною. Он зараз покращало.
— А чи надовго? — Головня. — Щось проти Січі заноситься. Балачки при дворі всілякі йдуть. Вона їм — як щепа в печінках.
Полторацький розливав горілку.
— Невже таки скопирснуть? Навіть ляхи, які вже так на неї лихі, й ті кажуть, якби не Січ, то не було б ні Польщі, ні Московії. Вона заступила їх од турків і татар.
— Сто дев’ятнадцять запорожців нині подалися до турка, — не знати для чого, сказав Олексій. — Оце зараз найдужче роздрочило Сенат. А поляки, може, й віддадуть. Неспокійно на тому березі, гайдамаки вихрять то тут, то там. І з цього берега, і з самої Січі козаки та посполиті туди подаються. А як воно буде? Тут таки плетуть сіті. Он Теплов, рудий собака, у вухо імператриці: повернути селян у кріпацтво. Стільки ми з Кирилом клопоталися, чогось добилися… А йому й інші підгавкують, і в Сенаті, і в Синоді. А Січі другої ніколи не буде. Там степ, там воля вольная гуляє, літає, як орел.
Олексій підійшов до вікна. По вулиці промчала карета шестериком з ескадроном охорони. Олексій знав усіх, кому дозволено їздити шестериком. Меншим — четвернею, ще меншим — паровицею. Та й їздити швидко було заборонено указом, хоч той указ здебільшого не виконували. Шестерня підвернула під парадний під’їзд. Неаполітанські коні в золочених уборах із страусовим пір’ям на головах, кучери в трикутних капелюхах з позументами, гренадери, скороходи, гайдуки…
— Хлопці, імператриця приїхала, — мовив Олексій з подивом. Вона вже давно не була в нього в гостях. — Я побіг зустрічати.
— Ну, то ми пішли, — попідводилися земляки. — Ми чорним ходом.
— Може, не йдіть.
— Ні, вже краще підемо. Наше товариство її на гарні думки не наведе.
Завів її до вітальні на другому поверсі. Була задихана, знервована пожежею. Вона панічно боялася пожеж, боялася бунту по них. На сходах лакей доповів Олексієві, що пожежу згорнули, відвернули до сусідніх вулиць. Олексій сказав про це Єлизаветі й трохи заспокоїв її. Аби заспокоїти зовсім, наказав подати карафу горілки і в’яленої щуки, яку вона також вельми любила. Аби зігріти Єлизавету, сам підклав у камін берести, розпалив, підсунув разом з кріслом. Сів навпроти. Згадались давні, дружні, інтимні вечори, згадались обом.
— Ти чого так дивишся? — запитала. — Постаріла? Зморшки? Не подобаюся?
— А чого мені маєш подобатися або не подобатись? Я ж не твій фаворит. Нехай у Шувалова голова болить.
— А в тебе ні?
— Лізонько, — взяв її за руку. — В мене за тебе увесь вік болить серце. Тобі б треба все викинути з голови.
— Всі справи? Великоросію? Хіба так можна? Я ось увесь час думаю, що буде після мене.
— Принцеса…
— Цербтська, Катерина?
— Вона. І не стільки вона, як Петро. Ну як він буде правити? Такий безпорадний. Усе на скрипочці грає і солдатиками олов’яними бавиться.
— Минеться. Й вона допоможе.
— Хто?
— Катерина.
— Того я й боюся.
— У них є син.
— Не від нього.
— Нічого, аби був… Щось мені тривожно, Олексо, якісь тучі наді мною ходять. Неначе стежить хтось згори за мною.
— Навіяла собі. Заспокойся. При дворі тихо. Якби щось, то я знав би. В мене багато щирих друзів. — Мимоволі зітхнув. — А от наші надії не справдилися. На дітей наших. Бояри…
— Бояри. До мене все лізуть з натяками, що Кирило забрав багато влади. Що може сягнути на монархію.
— Як ми й хотіли.
— Так. А тепер це не просто. З усіх щілин шкіряться гострі зуби. — І раптом рішуче: — Та нічого. Ми їм їх ще обламаємо. А Кирило буде спадковим гетьманом.
Наступного дня Єлизавета шпетила коменданта міста.
— Довго гасили. Бочки діряві. І з чого виникла пожежа?
— Хтось палить.
— Строгості мало, — сказав генерал, прокурор Сенату Микита Трубецький. — Панькаємось. А їх розвелося… Треба в місті збудувати нову добрячу тюрму.
Єлизавета примружила свої все ще красиві очі:
— Школи треба будувати, а не тюрми. — А сама того ж вечора наказала видати велику суму на театр і ще одну суму на купівлю французьких суконь.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Кирило вертався з Почепа в Батурин. День стояв хмарний, і хмарно в нього було на душі. Обсіли клопоти, бачив скрізь підступи, доноси, невдоволення. Кигикала збоку чаєчка — чубарочка, будила якусь думку й не могла збудити. Переїздили лан. З обох сторін дороги стояли жита. Вже майже налилися, колос хилився донизу, на ньому висіли німотні кузьки. Українські жита! Чорніли внизу грудочки переораної, переборонованої землі, яка годує і поїть стебло. Не чути перепелів — уже відпідпадьомкали, не злетить випадкова хохітва, далеко попереду, між стіною жита, на дорозі жовті клубки: лисиця вивела лисенят на науку, вчить їх ловити ховрашків, але вони поки що не беруть тієї науки до тями — граються.
Через дорогу, неначе прив’язані до хвостів одна одної, тягнулась вервечка сорок. Ураз згадалося: десь у цих краях проживає Григорій Любисток, найкращий кобзар, чутий на Україні за ціле століття. Був він привезений парубком до Петербурга, зачарував імператорський двір своєю грою і своїм співом, зачарував царівну, став її чи не першим коханцем. Чотири рази втікав, сліпий, і тоді з двору публікували у всі єпархії, по всіх архіреях і ставропігіальних монастирях укази, щоб ніде не постригали оного Григорія, а прислали в Москву в Святійший синод за калавуром, бо інакше забрати його з монастиря буде не можна. Останній раз добився в Київ, до Лаври, але постригти його не встигли — знайшли, повернули. Й знову він солодив душі вельмож своїм співом, здебільшого сумним, як оце квиління чайки, а потім таки зжалилася цариця, відпустила. Вона ніколи не кидала своїх коханців напризволяще. Дала йому кілька сіл біля Лохвиці, дала гроші. Й Любисток загосподарював. Ставив броварні, млини, кам’яниці. Повінчався з удовою, але жив сам, жінки приходили до нього вночі, але котра була його законною — не знав і не турбувався тим. Й плодилися діти, онуки, трималися на ньому, як трутні на бджолиній матці. Тічка рідні і приживальців обсіли його, і вже він сам не був їм потрібний, а тільки багатство його.