І
Настали спеки. Сонце розливалося промінням у безкрає гаряче сяєво, обхоплювало землю і гнітило подільські колосисті лани. Лани мінилися. Срібляста зелень потахала. Хвилювання збіжжя, що пригадувало величаве море, відпливало з вітром безповоротно. Червоні маки до разу погасли. Ще тільки опізнений блаваток, як блудний огник, десь-не-десь світився. Лани жовкли, неначе золотом обстигали.
По селах оживлявся рух. Люди порядкували по дворах, оглядали свої хліборобські знаряди, що попсоване — направляли самі або йшли до майстрів. Де-не-де направляли дорогу та доїзди. В олійнях поскрипували ступи, від часу до часу важко гупав таран. Ковалі працювали в кузнях від ранку до ночі, загарливо били молотами в такт, немов виковували якусь мелодію. Млини мололи на всі заставки, а люди суєтилися при кошах, аби мливо скорше відходило. Так у всім. Звичайно повільний та все правильний хід хліборобських занять порвався, змінився якимсь поспіхом, якоюсь нетерплячкою.
Петро Кавун ішов з кіссятем попри хату і витягав зо стріхи ще не цілком витесані зубці до грабель.
Час у поле,— сказав.
— От як парить! — відповіла Настя, Петрова жінка і повела очима по овиді.
— Чей бог ласкав,— відповів Петро і пішов між будинки. Настя підбілювала знадвору хату. Наймичка, Марикіцева
Липа, щойно вернула з глиняників і розробляла перед порогом хати глину на піч. Анна була немолода вже дівка і довгий час трималася Кавунів. Місила глину і пригадала собі, що мати казала їй приходити додому, бо стала жати за сніп у Придивуса,— не буде кому робити.
— Де ж би я тебе пустила! Адже ж жнива, сама знаєш, який то час,— відповіла Настя.
— Ще казали, що я все по наймах, та й посивію дівкою,— трохи з жалем мовила Анна і таки зараз стала немов оборонятися за таку свою бесіду.— Заманюють мене, бо нікому робити, а по роботі знов у найми. Порозносили би й те що я заслужила.
Замовкли. Настя допитливо позирала на дівку.
— Шкода, що я не пішла за Печилюльку! — відізвалася Анна.
— А ти ж годна би періщити його, як Магда?
— Таке то вже моє щастє! Як сватали добрі люди, відрадили через те, що були бідні; за таких, що іншим поспадали зо стола, самій не хотіло віддаватися, а тепер прийдеться сивіти дівкою!
— Бог з тобою! Славити бога, ти не крива, не сліпа; кождому відомо, що ти дівка до людей,— уговорювала Настя.
— Якби було придане!
— Або я мала яке придане? Просто з заробітків пішла за ґазду.
Настя говорила правду. Небіжчик старий Казун мав землі досить, а потребував робочих рук. Він казав Петрові сватати Настю, бо видів спосіб у її руках. Анна не перечила ґаздині. Знайшла рискаль, шурнула ним у піч, вистругала печину, а паленисько зілляла водою. Засвітила каганець, набрала глини і полізла в піч. У печі зробилося темно і глухо, Анні зашуміло у вухах. Накладала піч глиною і присвічувала тим каганчиком. А на душі робилось їй щораз то гірше. В грудях було повно чогось. Анна хотіла його видихнути, коли ж бо хапалося еерця і боляче стискало, мов кліщами. Голови чіпалася морока. Гадки напливали самовільно, спотикалися з собою, як би боролися. Анні повиділося, що світ перед нею стіснювався і глух в отій печі. її огортав темний смуток. Пробувала не піддаватися сумовитим гадкам. Адже ж у Кавунів їй добре. Пригадувала собі, чи не скривдили її коли чим, і не пригадала нічого. Зробилася якась безсильна, аж заплакала. Щиро бажала, щоб хто приязно заговорив до неї.
Колись, бувало, мати погладить її по головці, приговорить, і вона веселіла, забувала біль. Та тепер і мати не та стала. Задля своєї користі пуджала її сивою косою. Ніхто не заговорить — вона сама на світі. І ще приплила їй гадка, чи не сама собі винна? Адже ж сама держалася осторонь від людей! На забави молодежі не знати відколи не ходила, а вже два роки, як була на весіллі. Яке її життя? Знала лише роботу, відпочивала, коли їла, короткі ночі пересипляла. Гіркий світ! Згадала те весілля! Інші, молодші, таки підрост-ки, танцювали, дихали повними грудьми. В їх ясних очах палала розкіш, любо всміхалися уста, а вона — Анна — в кутику переступала з ноги на ногу, бо її душило в горлі; пекло в грудях. Або ті жарти хлопців! До тамтих молодших дівок були хлопці ласкаві і не насмілювалися так, як до неї. Давніші хлопці, її ровесники, не були такі погані. Як буде, так буде, але в гурт тих недопечених парубцюгів вона не піде. Хлипала. Гадки налітали роєм, аж стратила над ними владу Каганець став пригасати — і зашкварчав. Анна стрепенулася і шукала опори, як потопаючий. Хопилася Настиної правди, що дівка вона до людей, а отеє йдуть жнива, вона покаже, яка з неї робітниця. Дрібні камінчики та грудочки твердої глини давили Аннину долоню, але вона ще дужче притискала глину, немов бажала заткати джерело своїх сумних гадок.
II
Сходило сонце. Крайчиком глянуло з-під обрію і звільна виринало як світляне коло. До заходу посувалася і щезала по ярах ледве замітна прозрачна опона. Дрібні кучеряві, мов піна, хмарки поплили в гори Карпати. На листі дерев по стрісі заблисли краплі роси — деякі, мов перли, покотилися додолу. Багаті подільські лани стояли спокійно. На кінчиках колосся тремтіли краплі нічної роси. Було тихо Коники ще не чиркотіли, часом перекликалися перепелиці. В ввідалі плигнув у повітрі крогулець, затріпав крилами, як метелик, і потонув у збіжжі. Женці займали постаті і врізувалися в лани. Збіжжя пручалося, шелестіло. Падаючи, роса займалася проти сонця самоцвітами; здавалося, що то скапувало багатство ланів. Женці напливали відусіль. Прибували пішо, то возами, підкочували рукави, засукували руки, поблискували зубленими кривими мечами, а потім немов тонули в збіжжевім морі^Десь-колись тільки виринала біла намітка жіноча, мужичий капелюх або майнула по верху червона стрічка, кінець_дівочої кеси, і зникала. І знов тихо
Петро Кавун піднімав снопи, немов важив їх у руках, обережно закидав на плече, зносив у сторонки, потім складав у полукіпки. Важкі снопи віддалися в його рамена, на шиї набігали жили, але він не квапився. Часом вибирав щогар-піші колоски, приглядався їм або й лічив зерна. Був задоволений. Анна жала в першій постаті. Вив'язалася по-моло-децьки, щоб коса не сікла в очі; тяла збіжжя серпом, перехилялася на лівий бік, немов скручувалася в стані, і складала жмені позад себе в снопи. На відслоненій білій шиї подзвонював металевий хрестик о дрібні коралики.