Гед ішов униз положистим схилом Пагорба Буття, й Арен ступав услід за ним. Здавалося, що їхнє сходження триває вже дуже довго, але насправді все могло бути й не так: плин часу в цій пустелі не відчувався — там не дули вітри, не рухалися в небі зірки, не сходило сонце. Незабаром подорожани увійшли до одного з міст Потойбіччя, й Арен побачив будинки, у вікнах яких ніколи не горіло світло. Крізь відчинені двері деяких будинків виднілися темні постаті мертвих людей. Обличчя їхні були спокійними і до всього байдужими.
Міські майдани і вулиці були порожніми. Тут ніхто нічого не продавав і не купував, ніхто не торгувався і не тринькав грошей. У цьому краю нічого не споживали і нічого не виробляли. Гед і Арен самотою пройшли через усе місто, хоча кілька разів попереду них із темряви виринала знайома постать, щоби за якусь мить знову зникнути в густих сутінках за поворотом. Побачивши її вперше, Арен кинувся було вперед, але Гед лише похитав головою і спокійно йшов далі. І тільки тоді Арен помітив, що це постать жінки, а рухається вона зовсім не кваплячись і аж ніяк від них не тікає.
Усі ті, кого вони бачили, — а таких було небагато, бо, попри незліченне мнозтво померлих, їхній світ воістину безмежний, — стояли непорушно або ж рухалися дуже повільно, без будь-якої мети. Ніхто з них не мав ні ран, як-от, скажімо, привид Ерет-Акбе, якого зла воля Коба викликала у світ живих, ані слідів якої-небудь хвороби. Тіла мерців здавалися здоровими та міцними. Вони були звільнені від страждань, назавжди позбулися болю — як і самого життя. Однак небіжчики не викликали відрази, як того раніше побоювався Арен. Спокійними були їхні обличчя: мерців не бентежили ані пристрасті, ані бажання живих, а в їхніх затуманених очах зачаїлися байдужість і безнадія.
І тоді на зміну жаху в душі юнака прийшла безмежна туга, і навіть якщо його скорбота поєднувалася з окрушиною страху, то це був страх не за самого себе, а за все людство. Бо він побачив матір і дитя, котрі померли одночасно; вони потрапили у Потойбіччя разом, але дитина не бавилася і не озивалася, а мати не брала маля на руки і навіть не дивилася в його бік. А колишні закохані, що загинули через неможливість бути разом, тепер, зустрівшись на вулиці, байдуже йшли собі далі, не зронивши навіть слова.
Непорушно стояв гончарський круг, завмер ткацький верстат, холодом дихала піч пекаря. Ніхто тут ніколи не співав.
Темні вулиці серед примарних будинків вели їх у безвість. А єдиним живим звуком тут був шурхіт їхніх кроків. Ставало дедалі холодніше. Спочатку Арен не помічав холоднечі, але поступово вона проникла в саму його душу. Юнак страшенно втомився. Зайшли вони, мабуть, таки далеченько. "Навіщо йти далі?" — думав Арен, потроху сповільнюючи крок.
Зненацька Гед зупинився, зазираючи в обличчя якомусь чоловікові, котрий стояв на перехресті. Чоловік той був струнким і високим, його обличчя здалося Аренові знайомим, хоча він не міг пригадати, де вони зустрічалися. Гед заговорив із чоловіком, і вперше живий голос порушив тишу відтоді, як вони переступили через кам'яну стіну.
— О Торіоне, друже мій, а ти як тут опинився?
І маг простяг руки до Майстра-Приворотника із Роукської школи. Торіон навіть не поворухнувся. Він стояв як вкопаний, і обличчя його було наче витесане з каменю. Але сріблясте світло Гедової патериці вже проникло у затуманені очі Приворотника, а відтак зажевріло і в глибині його свідомості. Гед сам узяв товариша за руку і знову запитав:
— Що ти тут робиш, Торіоне? Повертайся додому!
— Я пішов за безсмертним. І заблукав. Не зміг повернутися. — Голос Приворотника звучав рівно і тихо, як у людини, котра розмовляє уві сні.
— Іди вгору, до стіни, — промовив Гед, показуючи на довгу темну вулицю, якою вони з Ареном щойно прийшли.
Обличчя Торіона пересмикнуло так, наче гостре лезо ножа болісно увійшло в його плоть.
— На жаль, мені не до снаги віднайти дорогу назад, — поскаржився він. — О, мій повелителю, я не можу повернутися…
— І все ж, спробуй! Нехай тобі щастить, — відповів Гед і міцно стис Приворотника в обіймах. Відтак Архімаг рушив далі, а Торіон залишився стояти на перехресті.
Небавом Гед з Ареном вийшли за межі міста. Тепер потойбічний світ здавався справжньою пустелею. Ані дерев, ані чагарів, ані бодай бадилинки не росло на кам'янистому ґрунті під нерухомими зорями. Тут не було обрію, адже око не здатне бачити так далеко у пітьмі. Але попереду дрібні холодні зорі наче ховалися за якоюсь високою стрімкою стіною, нерівний гострий край якої нагадував обриси гірського хребта. Коли ж подорожани підійшли ближче, то з'ясувалося, що це таки й справді гори — велетенські, похмурі бескиди, які ніколи не знали ні дощу, ні вітру. На їхніх вершинах не було снігів, які б могли виблискувати при сяйві зірок, — гори завжди залишалися суцільно чорними. Арен упізнав цей краєвид і його душу охопив відчай самотності. Юнак відвернувся. Щоразу, як він бачив ці вершини, крижаний холод огортав його серце, убиваючи в душі твердість і мужність. Але юнак продовжував іти — все далі й далі вниз, бо земля ніби сама несла їх уперед, утікаючи з-під ніг. Але зрештою Арен не витримав:
— Повелителю мій, що це за… — і він мовчки показав на вершини, бо договорити вже не зміг: у горлі йому зовсім пересохло.
— Ці гори стоять на межі потойбічного світу, — пояснив Гед, — так само, як і та стіна, через яку ми переступили. Їх називають Горами Скорботи. Там пролягає зворотний шлях у світ живих…
— Я хочу пити, — ледве вимовив Арен, і Гед відповів йому:
— Тут п'ють куряву.
І вони рушили далі.
Аренові почало здаватися, що Гед ступає вже не так швидко і наче якось невпевнено. Зате сам він більше не мав жодних сумнівів, хоча й почувався вкрай утомленим. Просто вони з Гедом повинні йти далі та й квит!
Дорогою вони бачили інші мертві міста — гостроверхі дахи будинків бовваніли на тлі непорушного зоряного неба. Ці моторошні поселення були зусібіч оточені безживними пустищами. І щойно Гед з Ареном виходили за межі міста, як його вмить поглинав морок і вже годі було щось розгледіти, крім гір, які стіною височіли перед очима подорожан. Праворуч і досі стелився вниз неозорий схил. Цікаво, скільки часу збігло відтоді, як вони перебралися через кам'яну стіну на межі двох світів?!