— Хто такий Калесин?
— Найдревніший…
— Це він побудував цей замок?
— Не знаю. Я взагалі не знаю, чи комусь до снаги таке побудувати… Як і навіть не здогадуюсь, скільки років Калесину. Я кажу "йому", хоча й не впевнений, що це самець… Порівняно з Калесином Орм-Ембар — немовля, а ми з тобою — просто метелики-одноденки… — Маг задумливо дивився на приголомшливі чорні стіни, й Арен теж стривожено підвів голову, думаючи про те, що буде, коли їм на голову раптом упаде велетенський дракон. Проте, на щастя, нічого такого не сталося. Вони повільно плили далі у затінку чорних скель, дослухаючись до шемрання хвиль, що накочувалися на базальтові стіни Замку Калесина. Море тут було дуже глибоким, прибережні рифи залишилися позаду. Арен керував човном, а Яструб пильно вдивлявся у чисте небо попереду.
Нарешті човен вийшов із густої тіні, яку відкидав Замок Калесина, і вони знову опинилися на осонні. Драконові Пасовища залишилися позаду. І небавом Яструб нарешті побачив те, що вже давно сподівався побачити: у безмежному небі на своїх золотавих крилах мчав до них дракон Орм-Ембар.
Арен почув, як Яструб вигукнув: "Аро Калесин?" — і здогадався, що це означає, але не зрозумів, що відповів чаклунові дракон. Арен, як завжди, відчував, що майже розуміє Істинну Мову, так наче колись він знав усі ці слова, а потім просто забув їх. Коли чарівник промовляв слова Істинної Мови, голос його лунав набагато виразніше, ніж коли він говорив по-ґардійськи, а кожне вимовлене ним слово немовби огортала тиша — так само дзвінко і чисто звучить окремий, навіть найтихіший удар величезного дзвона. Голос дракона, натомість, скидався радше на гонг — лункий і водночас трохи пронизливий.
Арен не міг відвести очей від свого товариша, який, стоячи у вузькому човнику, розмовляв із навислим над ними чудовиськом, що затуляло собою півнеба. І щаслива гордість наповнювала серце юнака: зараз він бачив, якою могутньою може бути така крихітна і вразлива істота — людина! Адже дракон міг би єдиним помахом своєї пазуристої лапи відтяти чаклунові голову, міг би розтрощити і потопити їхній човен… Одначе все це не мало жодного значення: Яструб не поступався силами Орм-Ембару, і дракон це знав.
Чарівник повернувся до Арена.
— Лебанене, — покликав він, і юнак рушив до Яструба, хоча, правду кажучи, йому зовсім не хотілося бодай на крок підходити до моторошних щелеп, що мали по п'ятнадцять ліктів завдовжки, і до продовгуватих жовто-зелених очей з уважними щілинами зіниць, які жевріли просто над його головою.
Яструб нічого більше не сказав Аренові, він лише поклав руку йому на плече і знову щось промовив, звертаючись до дракона.
— Лебанен, — прогудів моторошний холодний голос. — Аґні Лебанен!
Юнак підвів голову, і маг притьмом стиснув його плече, нагадуючи, щоби він не дивився у золотаво-зелені котячі очі дракона.
Арен не знав Істинної Мови, але мовчати не став:
— Вітаю тебе, Орм-Ембаре, наймогутніший серед драконів, — сказав він голосно і чітко. Юнак поводився так, як і належить поводитися королевичу при зустрічі з іншою особою королівської крові.
І нараз навколо запала цілковита тиша. Серце Арена скажено закалатало. Проте Яструб, що стояв із ним поруч, чомусь загадково усміхався.
Потім знову озвався дракон, і чарівник відповів йому… Ця розмова здавалася Аренові нестерпно довгою. Але, зрештою, їхня бесіда закінчилася, причому цілком несподівано. Дракон змахнув дужими крильми, при цьому мало не перекинувши човен, шугонув угору — і зник. Арен, поглянувши на сонце, зрозумів, що насправді минуло не так багато часу. Але він з подивом зауважив, що обличчя Архімага зблідло, як полотно, а очі гарячково сяяли. Обернувшись до Арена, Яструб втомлено опустився на лаву.
— Молодець, хлопче, — хрипко промовив чарівник. — Нелегка це справа — розмовляти з драконами.
Арен зготував обід, адже за цілісінький день у них і ріски в роті не було. Доки вони полуднували, Яструб не зронив ані слова. Небавом і сонце почало сповзати до обрію, хоча в цих Північних широтах та ще й посеред літа ніч зазвичай настає пізно й повільно.
— Ну, — озвався нарешті чаклун, — цього разу Орм-Ембар повідав мені багато цікавого. Зокрема, він сказав, що той, кого ми шукаємо, перебуває на Селідорі, хоча водночас його начебто там і нема… Драконам дуже важко висловлюватися просто і дохідливо, бо в них не буває простих думок. І навіть коли хтось із них каже людині щиру правду — а таке трапляється вельми нечасто, — то все одно він не знає, як ця правда постає перед людськими очима. А тому я запитав його: "Він перебуває на Селідорі так само, як твій батько Орм?" Як тобі відомо, двобій Орма і Ерет-Акбе відбувся на Селідорі, там вони і загинули. І він відповів: "І так, і ні. Ти знайдеш його на Селідорі, але він не на Селідорі…"
Яструб замовк, замислено збираючи і кидаючи в рот хлібні окрушини.
— Можливо, він мав на увазі, що наразі того чоловіка на Селідорі немає, але щоб добратися до нього, я все одно мушу плисти туди. Може, й так… Тоді я запитав його про те, що сталося з іншими драконами. Він відповів, що той чоловік побував серед них і анітрохи їх не боявся — бо навіть убитий, він завжди повстає із мертвих, як жива людина із плоті і крові. Тому дракони тепер бояться його і вважають, що він — виплід неживої природи. І їхній страх дає йому владу над ними. Це він відібрав у них дар мови і залишив драконів віч-на-віч із їхньою дикою сутністю. Тож тепер вони пожирають один одного або гинуть, кидаючись у море, — найстрашніша смерть для вогнедишного змія, породженого вогнем і вітром. Тоді я запитав: "А де ж Повелитель драконів Калесин?", але Орм-Ембар не захотів про це говорити, сказав лише: "На заході". Можливо, це означає, що Калесин полетів на Далекі острови, які, за словами драконів, розташовані на краю землі. А втім, Орм-Ембар міг мати на увазі щось інше… Та менше з тим! Зрештою, дракон так чи інакше відповів на всі мої запитання, а тоді задав своє: "Повертаючись на північ, я пролітав над островами Калтуел і Торінкейт. Там я бачив, як люди приносили в жертву немовля: вони поклали дитину на кам'яний вівтар, а тоді перерізали їй горло. А на острові Інґат мешканці одного з сіл каменували місцевого чаклуна, а потім його мертве тіло шматували здичавілі собаки. Як ти гадаєш, Геде, тепер вони з'їдять оту дитину? А може, той чаклун повернеться з країни мертвих і кидатиме камінням у своїх односельців?" Почувши це, я подумав було, що він глузує з мене, але ні — Орм-Ембар був серйозним, як ніколи. Він сказав: "Речі втратили свій сенс. У світі з'явилася прогалина, і крізь неї у безвість спливає море. І світло також тьмяніє. Незабаром ми опинимось у мертвій пустелі. Там більше не пролунає Істинна Мова, там більше не буде смерті". І тільки тоді я нарешті зрозумів, що саме він хотів мені сказати…