Бредучи назад, до Школи, Арен накинув на плечі плащ, заховавши під ним і піхви з давнім смертоносним і непереможним мечем, що належав його предкам. Зараз юнакові зовсім не кортіло хизуватися своєю величчю.
— Що я роблю? — запитував він себе, неквапно підіймаючись вузькими провулками до фортечних мурів Обителі Мудреців, що височіла над містом. — Як я повернуся додому? І чому погодився вирушити на пошуки невідь-чого з людиною, котрої зовсім не знаю?
Відповідей на ці питання у нього не було.
МІСТО ҐОРТ
У досвітній темряві Арен, зодягнувши подароване йому матроське вбрання — дещо приношений, але чистий однострій, квапливо прокрокував через порожні зали Обителі Мудреців і вийшов до західних дверей, вирізьблених із драконового зуба. Там його зустрів Майстер-Воротар: м'яко посміхаючись, він випустив юнака в місто і показав йому найкоротший шлях до пристані. Відтак Арен минув найвищу вулицю Твіля і стежкою, що збігала положистим берегом, рушив просто до дерев'яних шопок, у яких Школа тримала свої човни. У темряві стежка була ледве помітною. Дерева, пагорби, дахи будинків здавалися невиразними, драглистими згустками нічного мороку. Повітря було напрочуд холодним і непорушним. Усе навколо завмерло, випромінюючи якесь дивне відчуження і неспокій. Тільки на сході, на самому обрії, де у темному морі відбивалися темні небеса, ледве жевріла смужка вранішньої зорі.
Біля сходів, що вели на пристань, не було ні душі. Стояла мертва тиша. У грубій матроській куртці і вовняній шапці Аренові було доволі тепло, і все ж його проймала дрож, коли він сам не свій стояв на кам'яних східцях, у сутінках чекаючи Архімага.
Човнові навіси похмуро височіли над чорною водою; раптом всередині одного з них щось тричі глухо грюкнуло. Арен завмер від несподіванки. І нараз на водну гладінь легко впала довга вузька тінь. То був човен, який тихо підійшов до причалу. Арен притьмом підбіг до суденця і заплигнув усередину.
— Візьми-но румпель, — сказав Архімаг, худорлява постать якого бовваніла попереду, — і тримай рівно, а я тим часом напну вітрило.
Коли вони вийшли з бухти, вітрило, наче біле крило, замайоріло над човном, купаючись у перших променях зорі.
— Вітер західний, отже, поки що веслувати нам не доведеться. Вочевидь, Майстер-Вітровод постарався на прощання. Стеж за стерном, юначе, цей човник дуже слухняний! Ось так. Ну що ж, західний вітер і погожий ранок — чудова погода для весняного рівнодення.
— Це і є "Світозор"? — Арен знав про човен Архімага із пісень та легенд.
— Авжеж, — відповів чаклун, перебираючи снасті.
Вітер дужчав, і човен то пірнав униз, то злітав на гребені хвилі. Арен, зціпивши зуби, намагався твердо тримати стерно суденця.
— Повелителю, хоча твоїм човном і справді легко керувати, проте мені здається, що він у тебе доволі норовистий!
Архімаг засміявся.
— Нехай собі робить, що хоче! Можеш не хвилюватися, це дуже кмітливий човник. Слухай, Арене, — повагом почав чаклун, вклякнувши біля щогли і дивлячись юнакові в очі. — Я тепер уже не "повелитель", а ти не королевич. Мене звати Соколом, я купець, а ти мій небіж Арен, котрий мандрує разом зі мною і принагідно опановує морську справу. Ми родом з Енладу. З якого міста? Та з будь-якого великого — щоби не боятися випадкової зустрічі із "земляками"!
— Може, з Теміри? Це на східному узбережжі. Тамтешні купці торгують з усіма Широтами.
Архімаг ствердно кивнув.
— Але, мій пане, — обережно зауважив Арен, — твою вимову важко назвати енладською…
— Знаю. Вона в мене ґонтійська, — засміявся його супутник і поглянув на обрій — саме почало світати. — І все ж я гадаю, що зможу ще дечого в тебе навчитися. Отож, ми з тобою — темірці, наш човен називається "Дельфін", і я ніякий не маг, не повелитель, не Яструб, а… Як мене звати?
— Сокіл, повелителю.
Арен промовив це і прикусив язика.
— Вправляйся, небоже, — сказав Архімаг. — Треба просто більше вправлятися. Ти ж ніколи ніким, крім принца, не був… А от мені таки довелося побувати у бувальцях! Але, між іншим, Архімагом я був чи не найменше… Та годі про це! Отже, ми з тобою пливемо на південь за емелем — знаєш, це такі сині камінці, на яких заведено різьбити різні помічні закляття. По-моєму, на Енладі їх неабияк цінують. Здається, з допомогою цих камінців лікують і біль у попереку, і нежить, і печію, а також коли шию надме чи язика прикусиш…
Арена це розсмішило і він зареготав. Саме в цю мить човен високо зринув на гребені дужої хвилі, і на обрії перед ним сяйнув золотавий край вранішнього сонця, що піднімалося з морських глибин. Яструб стояв, тримаючись однією рукою за щоглу, тому що човен хитало таки добряче. Зустрівши перші промені весняного рівнодення, він раптом заспівав якусь давню пісню. І хоч Арен не знав Істинної Мови, якою розмовляють маги і дракони, проте у голосі Яструба він відчував щиру радість — у чіткому ритмі його співу хвилі набігали одна на одну, а новий день приходив на зміну ночі, і ніхто не міг порушити цієї одвічної рівноваги. У небі кричали чайки, берег Твіля залишився далеко позаду — човен опинився серед неозорих водних просторів, залитих сонячним світлом. То було Потаємне море.
Хоча Ґорт знаходиться наче й не дуже далеко від острова Роук, а все ж мандрівники провели у морі цілих три дні. Перед відплиттям Архімаг прагнув якнайшвидше вирушити в путь — здавалося, його дратує будь-яке зволікання, однак він одразу повеселішав, щойно "Світозор" покинув Твільську гавань. Коли захищений магією острів Мудреців зник за обрієм, вітер перемінився, але Яструб вирішив не викликати попутного чар-вітру, хоча на його місці будь-який вітровод вчинив би саме так. Натомість маг узявся вчити Арена керувати човном при постійному зустрічному вітрі — вони не одну годину маневрували поміж скелями, якими рясніло море біля східного узбережжя острова Ісель. Уранці, на другий день подорожі, почався затяжний дощ — пронизливий, крижаний березневий дощ, але Яструб і пальцем не поворухнув, щоб угамувати негоду. Арен подумав про це наступної ночі, коли вони, окутані непроникною холодною мрякою, от-от мали увійти у Ґортську гавань: дивовижно, але за весь час їхнього знайомства Архімаг жодного разу не скористався магією!