Я переконався, що мене не поважають ні як чоловіка, ні як батька, ні як ученого, що дещо зробив помітного. Я переконався, що до моєї роботи ставляться як до засобів добувати гроші — не більше, та ще, може, одвойову-вати становище в суспільстві...
Була ніч, і я довго чув схлипування моєї дружини в другій половині квартири. Видимо, їй дався взнаки мій мужицький стусан. Я покликав покоївку і наказав укласти мої дорожні речі. За півгодини я мчав на вокзал з наміром перебути якийсь час на морі, щоб спочити і подумати грунтовніше над своїм життям. Треба було розплутувати клубок, намотаний за вісім років спільного життя з Дружиною.
Я не зайшов навіть, щоб поцілувати свою доньку, бо боявся, що мене не пустять до неї. Я попростував до виходу, коли дорогу мені перетяла жінка. Вона впала на під-л°гу, обняла мої ноги й цілувала ботинки. Гидотнішої сцени я не бачив у житті. Мені зробилося ніяково, й почуття невідомої провини наповнило мене. Адже ж коли людина так принижується передо мною, то я, мабуть, в чомусь винний. Така, здається, думка постала в мене тоді.
Я підняв свою дружину і одніс її в кімнату. Я, здаєть-Ся> сказав, щоб вона не турбувалася, й наказав покоївці одпустити візника...
Щось довго просидів я тоді в Зіни, говорячи про свої сподіванки. Я ж бо хотів мати друга, щирого й вірного, а не тонну панію, я ж бо хотів тепла й ласки...
Я не знаю, чи зрозуміла мене дружина, чи ні. Здається, що вона ані словечка не второпала з усього того, я вийшов од неї сповнений найкращих надій. Мені, наївній людині, і в голову не спадало, що та сцена з поцілунками ніг була лише заздалегідь обміркована комедія...
Та от настала революція. Прилизані гості з моєї вітальні зникли. Гроші мої зникли разом із старими банками, але диво: я був сповнений найкращих сподіванок.
Я, до революції затиснений у куток своїм оточенням, одразу відчув себе звільненим Прометеєм. Які прекрасні години роботи були в мене в ті часи! Я, як і кожен інтелігент мого стану, нічого не розумів у політиці, поклавши кожну хвилину свого життя на наукову роботу. Я виходив на прогулянку, щоб подихати повітрям та послухати промовців на численних мітингах, але з тих промов я мало добирав змісту. Мене просто бадьорило загальне піднесення, і я, повернувшись до роботи, відчував приплив нових сил. Нема чого говорити, що я не взяв ніякої участі в боротьбі партій, і влади, що мінялися згодом,, проходили повз мою увагу, не полишаючи помітного сліду. Жодна-бо влада не зацікавилася моєю наукою, а тому я не цікавився тою владою. Тільки коли нарешті біля влади стали більшовики, моєю персоною зацікавилися.
Нова влада обставила мою роботу так, як вона до того не була обставлена. На черзі дня стояла електрифікація країни, і нема чого говорити, що мені була доручена робота таких масштабів, про які я й мріяти не міг. Із запалом я кинувся в роботу і часто ночі просиджував у своєму кабінеті. Я мав те, про що жоден буржуазний учений мого фаху і мріяти не міг. Я мав колосальну організаційну роботу, що охоплювала велику країну, розкріпачену від капіталу.
Дружина моя принишкла й мовчала. Вона ще не оговталася в нових обставинах, і тільки за часів непу вона заговорила. Заговорила, на жаль, старою мовою.
Ви, громадяни судді, знаєте, як багато важить внутрішня моральна рівновага в напруженій інтелектуальній роботі. Досить порушити оту рівновагу, як уся робота йде шкереберть. Так сталося й зо мною. Перший докір по ДОВ" гій перерві був у тому, що я погано справляюся з обов'язками чоловіка... Що вона підозріває мене у зраді... Вона навіть назвала ім'я жінки, що ніби я з нею зраджую.-
Як то буває зо мною в таких випадках, я сторопів і не знав, Щ° сказати. Моє замішання було витлумачене так, ніби мене спіймано на гарячому. Коли ж я отямився і став доводити безглуздість обвинувачення, Зіна з запалом накинулась на мене, погрожуючи заподіяти лихо і мені, і моїй "коханці".
Я жахнувся думки, що ні в чому не повинна людина може потерпіти. Та ж коханка була моєю аспіранткою, що, незважаючи на свій молодий вік, виказала себе обдарованою робітницею науки. Я покладав на неї відповідальну частину своєї роботи, головно опрацьовання деталей, і вона прекрасно справлялася із завданням. Що я міг мати до неї, крім поваги, як до ретельної співробітниці? І чого це спало на думку моїй дружині ревнувати мене до цієї дівчинки, що чи й перейшла двадцятилітній вік?
Я не знаходив відповіді на свої пекучі питання, а на другий день, по розмові з дружиною на цю тему, знову підійшов до неї. Я вимагав конкретного обвинувачення. Я вимагав джерел, звідки такі відомості вона могла одержати, але крім голослівного запевнення у моїй зраді, та що їй, мовляв, "все відомо", я не міг нічого добитись. По розмові вона знову повторила загрозу вжити сірчаної кислоти проти моєї аспірантки, і я, ошелешений, вийшов геть од своєї дружини.
Що я мав робити? Чи уявляєте ви скандал, який би вийшов, коли б моя дружина справді взялася до такого способу квитатися з "суперницею"? Я ухвалив поговорити з аспіранткою, хоч як не прикро мені було затівати таку розмову. Я ж вважав за свій обов'язок попередити її про небезпеку...
А втім, ідучи до своєї лабораторії, я думав, що я справді поганий муж. Та й де бути хорошим мужем, коли стільки роботи і робота така напружена!
Характер розмови з аспіранткою був для мене несподіваний. Виявилося, що ця дівчинка має далеко більше здорового глузду в голові, аніж я його мав. Коли під час спочинку я зажадав з нею поговорити віч-на-віч, вона здивовано на мене подивилася і пішла до окремої кімнати, Де б ніхто нас не міг потурбувати. Спочатку я не знав, 3 чого почати, але вона сама мені допомогла.
— Чи не про сірчану кислоту ви хочете мені сказати? — 3 Усмішкою запитала вона, і я погодився, що саме про це я и х°чу говорити.
Тоді ця дівчинка, що годилася мені в дочки, поблажливим тоном сказала, так наче я не був її професором і керівником, а хлопчиком:
— Ви, Петре Матвійовичу, доросла людина, але життьовий досвід ваш не більший ніж у десятилітнього хлопчика. Ви всю енергію спровадили на науку і не знаєте життя. Ми, молоде покоління, що виросли в революцію^ знаємо життя далеко краще, ніж ви, і я мушу запевнити вас, що ніякої кислоти ваша дружина ніколи не вживе, що її анонімний лист до мене — жалюгідна спроба залякати мене і скандалізувати вас, щоб таким способом заховати деякі свої провини...