— Вам добре, кохана пані, — говорила уманській губернаторші, зітхаючи й відсапуючись, товста, аж одутла, пані Кшемуська. — У вас неприступна фортеця, велика команда, та ось іще й конфедерати прибудуть; вам тут безпечно, а наш замок і порівняти з вашим не можна — адже кругом бунтівні села та гайдамацькі розбійницькі кублища по непролазних пущах, байраках...
— То ви, моя люба, переходьте до нас, — ласкаво запропонувала Женев'єва Младанович, яка своєю худорлявістю і французьким убранням становила цілковиту протилежність Ядвізі Кшемуській.
— Ой пані! Хіба це можна? Мій же малжонок — губернатор усього ключа маєтностей князя Олександра, то хіба йому гонор дозволить покинути княже добро напризволяще в тривожний час?
— Так, так... Я не подумала. Але його мосць пан Андрій може збільшити свою команду, запросити навколишню шляхту... Замок у панства надійний і міцний...
— Мене не так турбує й напад, як серце гризе туга... Вельможна пані оточена такою чудовою родиною... Сестра панська, пані Паулина, завідує всім господарством і завідує досконало. Старша дочка, Доротея, красою й едукацією чарує серця пишного юнацтва... Я чула, що вже й доля її незабаром має звершитися.
— Усе ще в божій волі й ласці, — відповіла мати, але щаслива усмішка виказала її родинну таємницю.
— Ну, а друга ваша дочка, Вероніка, хіба не гордість, не щастя сім'ї? Розумом і розвитком вона з будь-яким офіціалом, навіть із сенатором посперечається!
— Розумна, розумна... правда, — розчулено погоджувалась пані Женев'єва. — І батькові допомагає... Слово гонору. Він часто кличе її на пораду навіть у важливих справах, а ще Казимирик мій — таке славне дєцко.
— От бачите, скільки радості й утіхи! Ах, діти — це таке, таке блаженство, з яким би всі злигодні забулися! — зітхнула тяжко й сумно пані Ядвіга.
— Ї в ясної ж пані дочка Текля чарівна! І скоро...
— Текля — не дочка... — перебила Кшемуська й судорожно вхопилася рукою за груди, немов бажаючи стиснути охоплене тугою серце.
— Хіба в пані не було дітей? — здивувалася Младанович.
— Були, — похмуро відповіла Кшемуська.
— І померли?
— He треба... не треба про це, — з болем вирвалося в пані Ядвіги, й вона, затуливши хусткою очі, поквапно підвелася, щоб приховати від цікавих поглядів своє затаєне горе.
А в саду, коло невеликої штучної сажавки, обкладеної камінням і обсадженої квітками, нудилися в самотині красуні панни: вони чекали пишних лицарів, але їх усе ще затримували в залі.
Вероніка Младанович стояла на місточку, перекинутому через ставок, поряд з Теклею Кшемуською. Обидві панни мовчки вдивлялися в прозорі води, де по золотистому дну пропливали силуети лящів і коропів, які то поволі збиралися цілими зграйками, то прожогом кидалися один поперед одного на поживу... А поживу — шматочки хліба, кидала старша Младанович, Доротея, що сиділа з двома паннами на мармуровій лаві коло самого берега. Недалеко від них плавали два чорні лебеді, зграбно вигинаючи свої довгі шиї; вони ловили шматочки хліба, крихти від яких перепадали рибам.
Погода стояла чудова; кучеряві верби, що обступили ставок, звішували над дзеркальним плесом своє поникле гілля, вже побризкане золотом першої осені, й надавали всій картині елегійно-сумовитої чарівності. Цей настрій передавався й паннам, які поринули в невеселі думи.
— А чому не всі сюди з'їхались? — перервала нарешті мовчанку Текля, одвернувши зашаріле личко од Вероніки.
— Як — не всі? — здригнулась Вероніка, відірвана цим запитанням од своїх
дум.
— А так, декого немає, — зовсім зніяковіла Текля, стримуючи непрохане зітхання.
— A! Parbleu! Ти говориш, певно, про пана Фелікса? А я й не збагнула відразу... Ми його ждали ще вчора... Не розумію, що його могло затримати? Батько не давав йому ніяких доручень, а відпустив минулого тижня в його посесію, але пан Голем-бицький ще вчора мав повернутися, — він же хорунжий тутешньої команди.
— То з ним, мабуть, трапилось нещастя! — Текля поблідла й зупинила переляканий погляд на Вероніці.
— Боронь боже! Просто затримався в своїх справах, покладаючись на батькову добрість.
— То йому, виходить, не цікаво було... побачитися... ну... з тими, що з'їха-лися... послухати раду, — промовила ображеним тоном Текля й закопилила губки.
— Моя кохана! — обняла її Вероніка. — Прилетить ще ясний сокіл, не на один же день з'їхалося пишне лицарство, дорогі гості!
Панни, що сиділи на лаві, вряди-годи перекидалися словом: усіх гнітило грізне передчуття неминучого лиха.
— У нас на Поділлі ще гірше, — говорила худа, безбарвна панна, часто зітхаючи й зводячи до неба блідо-сірі очі. — Тут не відчувається небезпеки, а тому й дихати вільніше, а в нас щодня страх.
— Та в вас же конфедерація, сила славного лицарства, — промовила життєрадісна, червонощока Доротея. — Хіба під охороною їхнього меча може бути страшно? А де з'їжджається лицарство, там стільки забав, бенкетів і веселощів!
— Не кажи так, панно! Золота молодь гасає по навколишніх селах, грабує та палить їх... а то бавиться полюванням, а коли й збереться на бенкет, то не знає міри буйному пияцтву.
— Ох, ці бойові бенкети! — простогнала третя панна, повна, молдаванського типу брюнетка. — Хіба там може зародитися ніжне почуття? Саме тільки звірство.
У цей час до панни підійшов хорунжий уланської корогви молодий і гарний брюнет Кребс.
— Панно Вероніко! — окинув він поглядом панянок. — Його ясна мосць, пан губернатор, просить до себе свою дочку.
Дівчата здригнулися від несподіванки й прибрали поетичні пози, а обличчя їхні осяяли чарівні усмішки.
— Батько кличе? — зашарілася Вероніка.
— Так, ясна панно.
— Я зараз.
Вероніка збігла з місточка й квапливо пішла на гору, до замку; Кребс ледве встигав за нею.
— Панна неначе гірська сарна, — говорив він, — кручі їй — не кручі.
— Ну які ж це кручі? — засміялася Вероніка. — Пагорки, та й годі! То в вас на Поділлі гори із скелями та урвищами.
— Я певен, що панна злетіла б і на скелі, й на бескиди, мов легка пташка.
— Ого! Це пан грабя' привчив свого хорунжого до таких компліментів?
— Ні, патрон мій суворий, але сама панна мимохіть викликає захоплені похвали... може, й недоречні... але, падам до ніг, — від них утриматись неможливо... Я вперше у житті зустрічаю дівчину з такою освітою, з таким знанням не тільки мов та історії, але й усіх інтересів нашої вітчизни.