— Але шляхта теж передбачає це і вже береться за розум: скрізь укладаються конфедерації...
— А, їхні конфедерації!.. Вони викличуть у країні ще більше сум'яття, а сум'яття тільки прискорить нашу справу. Терпіння народу вичерпалося — в нього немає нічого: ні волі, ні хліба, ні сім'ї — нічого, крім душі, а голий дощу не боїться. Вір мені, не сьогодні-завтра зчиниться страшний заколот...
— І кому ми потрапимо під руку, той і забере нас, як бунтівників?! — мовив з легкою іронією в голосі Гонта й пильно глянув на Залізняка.
— Ні, пане-брате, — впевнено заперечив Залізняк і, нахилившись до Гонти, заговорив півголосом: — Я скрізь вештаюсь уже не один рік. Все бачу, все чую, все винюхую, й ніщо не приховається од мене. Тисячі очей і тисячі вух дивляться й слухають за мене там, де нікому й на думку не спаде зустріти гайдамаків. І ось що я скажу тобі: не сьогодні-завтра Польщу розірвуть і розділять сусіди-друзі, а разом з тим одірвуть і нас і прилучать до котрогось із сусідніх панств. Подумай сам: коли дістанемо ми більше свободи й прав, — чи тоді, коли одірвуть нас з тими правами, з якими ми й зараз живемо в Польщі, тобто з правами під'яремної худоби, чи коли прилучимося ми самі з своєї волі, до кого захочемо, із зброєю в руках?
Гонта мовчав. У хаті густішали сутінки.
Залізняк говорив далі з наростаючим запалом:
— Не думай, що ми будемо тоді зграєю бунтівників. Ні! Тут виросте страшна, грізна сила. І тоді приєднаємося ми самі, до кого захочемо, і кожен прийме нас з радістю під свій протекторат. Скажи, кому корисніше прийняти нас під свій протекторат? Росії!!! Половина нашого краю вже там, ми одної віри, діди наші пішли з одної землі, край наш принесе і берег Чорного моря, найважливішого моря для Росії, і бувалі, обстріляні, безстрашні війська. Все це розуміють і там, — Залізняк показав рукою на північ, — а тому й дадуть нам найбільше прав і привілеїв. А до кого нам найкраще прилучитися? До Росії, і більше ні до кого! Там половина нашої розшарпаної вітчизни, там наші брати, там серце наше, наше славне Запорожжя...
У хаті стало поночі.
Слова Залізняка лилися й лилися, викликаючи перед Гонтою образи давніх гетьманів: здавалося, вони випливали з сивої півтемряви й, грізно блиснувши очима, знову тонули в ній. Якийсь червонуватий відблиск, ще кволий, але дедалі яскравіший, починав пробиватися в хату, та співрозмовники, далеко ширяючи палкою уявою, не помічали нічого...
Гонта мовчав; у темряві важко було роздивитись його обличчя, але, судячи з переривчастого дихання, видно було, що його глибоко схвилювали слова Залізняка.
— Ех, друже, все це було б так, — промовив він нарешті з придушеним зітханням, — коли б можна було довести діло до кінця! А повстання наше, як і раніше бувало, на самому початку придушать ляхи.
— Ніколи! — грізно в гукнув Залізняк, гримнувши кулаком по столу. — То були повстання, що їх підіймали незначні ватажки гайдамацькі, відомі лише сотні-другій козаків, тому й повставали мізерні купки люду і ляхам неважко було їх придушити, а тепер підніметься інше повстання — всієї землі нашої, всього знедоленого панами народу... Повстане, кажу тобі, вся Україна!
Голос Залізняка зазвучав глухо й грізно, а очі його, в червоному відблиску, що наповнив хату, спалахнули лиховісним вогнем.
— І лише ті козаки, котрі продалися панам...
— Зажди, спинися! — перебив його Гонта, здіймаючи руку. — Не квапся кинути в товаришів тяжким докором: згадай тільки, як глумилися запорожці з реєстрових козаків, а яку вони подали допомогу Богданові, і чи був би без них визволений наш нещасний край?
Придушений стогін вирвався з грудей Залізняка.
— Але старшина їхня, старшина?! — прошепотів він, задихаючись од хвилювання й не маючи сили закінчити фразу.
— Старшина їхня тут, — гордо промовив Гонта, вдаривши себе рукою в груди, й додав твердо: — А як прийде слушний час, тоді всі узнають, хто такий Гонта!
— Друже, брате мій! — вигукнув Залізняк і, схопившись з місця, стиснув Гонту в своїх могутніх обіймах.
Якусь хвилину в кімнаті тривало мовчання, що переривалося тільки козацькими поцілунками.
— Де бачитись можна? — промовив нарешті уривчасто Залізняк.
— У моєму селі, в Розсішках, — відповів Гонта, — люди вірні... тільки перемінити трохи одяг... довгу бороду... абощо...
— Гаразд, побачимось!.. Вір же й надійся. Залізняк потиснув руку Гонти.
Гон а одвернувся до вікна, щоб приховати хвилювання, яке його охопило, й тільки тепер побачив червону заграву, що заливала всю хату.
— Що це? Пожежа? — промовив він, швидко обертаючись до Залізняка.
— Мабуть, церкву запалили! — відповів той.
Обидва приятелі мовчки вийшли з хати й спинилися коло дверей.
Картина, яку вони побачили, тяжко вразила їх своїм глибоким, безмовним драматизмом.
Тиха ніч уже вкрила село.
Посеред майдану рівно й тихо, неначе полум'я величезної свічки, палала церква, освітлюючи все навколо червоним сяйвом. Увесь майдан був забитий людьми:
хто, припавши обличчям до землі, неначе завмер у молитві, хто голосно ридав, здіймаючи руки до неба, а хто стояв мовчки, понуро, не одриваючи погляду від своєї старої церкви, коло якої вони виросли; постарілись, коло якої збиралися вмирати, а тепер мусили спалити своїми руками.
Понуро стояли збоку гайдамаки, далі видно було вози із селянським збіжжям, з жінками й дітьми, що сиділи зверху.
— От до чого дожили ми на нашій землі, — з глибоким хвилюванням промовив Залізняк, простягаючи руки до палаючої церкви. — Свої убогі святині ми змушені палити власними руками, щоб вони не дісталися на глум ляхам! О, нехай же вони горять, нехай горить уся Україна від краю до краю з Запорожжям, з козаками, з старцями й нерозумними дітьми! Нехай згорить уся, нехай розвіється попелом, щоб її й імені не лишилося на світі.
IX
У той час Умань була центром величезних володінь київського воєводи Сілезія Потоцького; ключ цих володінь захоплював південно-західну частину Київської губернії і майже всю Подільську. Умань була тоді невеликим містечком, резиденцією комісара-губернатора, але являла собою, як на тодішні засоби оборони, добре укріплений пункт, що служив оплотом для всієї навколишньої шляхти, і вона поспішала будувати собі в Умані будинки й переїжджала туди з своїх маєтків, під захист міцних стін, башт і губернаторських корогов.