— За мною! Усі рушили вперед. Не пройшли й десяти хвилин, як знову старший гукнув:
— Нахились!
Петро виконав наказ і раптом відчув, як на нього одразу війнуло якоюсь незвичайною прохолодною вогкістю, кроки ж їхні разом з тим звучали лунко й дзвінко.
"Що це? — подумав сам собі Петро. — Куди ж ми зайшли тепер?" Він кілька разів човгнув ногою й не відчув ні листя, ні сухих гілок, що вкривали землю в густому лісі, — під ногами в нього була гладенька й тверда, мов камінь, земля. Петро одхи-лився вбік і відчув, що плече його вдарилося також об щось тверде, холодне й вогке. Він спробував відхилитися в другий бік — вийшло те ж саме. Не залишалося ніякого сумніву, — вони йшли якимсь підземним ходом, і, судячи з того, що йти було легко, Петро догадався: коридор поволі кудись заглиблювався. З чверть години йшли вони так; нарешті Петро відчув, що знову війнуло на нього сухим, нагрітим повітрям, напоєним лісовими пахощами. З цього він зробив висновок, що вони вийшли з підземного ходу. Тепер провідник прискорив ходу. Хвилин десять вони ще кружляли ніби по якомусь лабіринту, звертаючи то праворуч, то ліворуч, то назад. Нарешті козак зупинився. Хтось підійшов до Петра й Качура, розв'язав їм руки й познімав пов'язки з очей. Петро випростався, труснув головою і оглянувся навколо. Перед його очима постало несподіване видовище. Вони опинилися на дні глибокого яру, чи швидше ущелини. З усіх боків його стискували порослі лісом і дикими кущами круті урвища, що спускалися майже сторч. Напівповислі сосни з вивернутим корінням, яке нагадувало якихось гігантських змій, майже перепліталися над урвищем.
У долині лежала вже глибока тінь, і тільки по верхів'ях дерев, які росли на кручі, видно було, що сонце ще стояло над обрієм. Трохи заспокоївшись після тривалої й небезпечної дороги, Петро почав уважно розглядати дивне місце, в яке вони потрапили.
Уздовж долини, праворуч і ліворуч, горіло кілька вогнищ, над якими висіли великі казани. Навколо цих вогнищ лежали й сиділи групи озброєних людей;
збоку стояли нав'ючені коні і зовсім розсідлані, тут же спокійно жували сіно кілька ситих волів, прив'язаних за роги до дерев. У центрі ущелини височіла ціла купа всіляких речей, певно, недавно складена. Тут був позолочений і срібний посуд, дорогий одяг, забризканий кров'ю, пояси, всіляка зброя й торбинки, мабуть, наповнені червінцями, і навіть прикраси з католицького костьолу.
Збоку од усіх, на розстеленому килимі, сидів літній козак з довгим сухим обличчям, з очима якогось мертвотно-олов'яного кольору й сивими вусами, що спускалися на груди. Він похмуро курив люльку. Судячи з усього його вигляду, з багатого одягу й зброї, це був отаман загону. Глянувши на страшенні кручі, які стискали ущелину, Петро зрозумів, що добутися сюди можна тільки підземним ходом. Та хоч як озирався він кругом, ніде не було й найменшого натяку на якусь печеру або вихід з підземного коридора.
VIII
Тим часом старший козак, котрий супроводив Петра й Качура, підійшов до отамана й почав йому щось тихо говорити, показуючи на приведених, що стояли оддалік; отаман слухав його мовчки, не міняючи похмурого виразу свого обличчя.
— Підведи їх! — промовив він холодним, уривчастим тоном. Старший подав знак, і другий козак, який усе-таки стояв коло Петра й Качура, зараз же сказав їм іти за ним.
Петро й Качур поскидали шапки й, підійшовши до отамана, низько йому вклонилися. Якусь хвилину отаман мовчки, але пильно дивився на них. Петро мимоволі відчув, як холодний дрож пробіг по його тілу під поглядом мертвих, олов'яних очей отамана.
— А чого, хлопці, ви прийшли? — промовив отаман тим самим суворим, холодним тоном.
— Просити допомоги, пане отамане, — відповів Качур.
— Допомоги? Ех ви, гречкосії, а самі ж що, оборонятися не вмієте?
— Куди нам! На вашу ласку тільки й надія.
— На нашу ласку? Тепер і ласкаві ми стали! Ми за вас підставляємо свої голови ляхам, а що ви для нас, для нашої оборони, робите?
— Пане отамане, — гаряче мовив Качур, — та невже ж ми?..Та хіба ми вам не допомагаємо всім, чим можемо... та коли б у нас...
— Не те! Не волів та коней нам ваших треба. А ви, гречкосії, тільки про свою пельку й думаєте... Сієте! Сійте ж, сійте!..
— Ой пане отамане! — промовив з гіркотою Качур. — Горем сіємо, а слізьми поливаємо, гіркими слізьми!
— А пожнете пекучою кров'ю! —грізно вигукнув отаман. —Тільки тоді покаєтесь, та буде вже пізно! Адже ж поки ось вас ляхи не зачепили, то ви й мовчали, і байдуже вам було до того, що діється на всій Україні! От тепер прийшли кликати гайдамаків, а якби обминуло вас лихо, то просили б бога, щоб вони проминули ваше село! Лежні! Та чи знаєте ви, що коли так і далі житимете, то не виб'єтеся ніколи з лядської неволі! Що ж буде з того, що ми порозгонимо ваших ляхів? Підемо ми звідсіля, — наїдуть до вас нові комісари й пропишуть на ваших спинах і наші, й ваші гріхи. Всі за одного й один за всіх — тільки тоді буде діло, а поки ви гречку сіятимете, а ми шаблямч орудуватимем, не буде добра ніколи!
— Та що ж нам робити, пане отамане? Не вміємо ми шаблею орудувати!
— До нас ідіть, навчимо! Боїтеся жінок і дітей покинути — однаково їх ляхи поодбирають у вас, не сьогодні, то завтра. А може, за шкури свої труситесь? То й їх не вдержите!
— Не за шкури свої боїмося ми, пане отамане, — відповів із стриманим гнівом Петро, — а не повстаємо тому, що нічого ми самі з усім злом не вдіємо, от якщо всі...
— Ха-ха, он що вигадав, хлопче, — вигукнув із лихим сміхом отаман. — Та якщо всі так оглядатимуться на інших, як ти, то не діждеться нещасна вітчизна кращої долі. Нехай би сиділи по селах каліки та убогі, а таким, як ви, сором ходити за плугом, коли інші за вас оддають своє життя!
— Не ухиляємось ми, пане отамане, від захисту вітчизни, а тільки, не знаючи броду, не хочемо сунутись у воду, — гаряче відповів Петро і весь почервонів од хвилювання. — Тільки-но з'явиться голова...
— Голова! Голова, хлопче, без рук нічого не варта.
— Руки, пане отамане, під головою ростуть... І виростуть, аби тільки гукнув хто...
— Глухі й архангельської труби не почують! — сердито пробурчав отаман. — То яка в тебе справа до нас? — перебив він сам себе.