— Знаю, знаю! Я миттю... а ви теж поспішайте, — усміхнулася вона ласкаво й полетіла стрілою по леваді.
Сара й Петро зосталися самі, й, поки чути було тупіт Прісиних ніг, вони мовчали, пригнічені тяжкими почуттями.
— Коли нахвалявся Гершко віддати нас до рук ляхам? — спитав нарешті Петро глухим голосом, в якому звучала затаєна злість.
— Через три дні, — відповіла Cap ..
— Отже, в нас є ще три дні. За цей час усе село не зможе втекти. Крім того — не можна забрати з собою всіх дітей і всіх хворих... Є один тільки засіб...
— Який?
— Не дати Гершкові змоги побачити губернатора.
— Ой вей! Не вдержить його ніхто: раз він сказав, то свого слова дотримає; ні рабин, ні навіть цадик його не спинять!
— А я спиню! — похмуро сказав Петро.
— Як? — здригнула Сара і міцно вхопилася за його руку.
— А ось як! — нагнувся Петро й, витягши щось із-за халяви, махнув рукою в повітрі: у смузі місячного світла сяйнуло холодне металічне лезо.
— Ніж! — скрикнула Сара й закрила руками очі.
— Так, ніж, і це єдиний спосіб уникнути переслідування! Сама ж кажеш, що ніхто не спинить його, навіть цадик, а я ще додам, що навіть і страх смерті не задушить у Гершка його пекельної люті. Залізняк уже був потяг його до дерева, щоб повісити, та на прохання нашого милосердного панотця випустив під присягою, що він до смерті мовчатиме, а якщо ні, то обіцяв знайти його й на дні моря... І що ж? Тільки-но він знайшов місце, куди втекти... а куди, до речі, він хоче виїхати?
— В Умань, — прошепотіла Сара тремтячим голосом.
— Ха-ха-ха! Далекий світ! Палицею докинути! Бач, знайшов од Залізняка схованку! І от варто було його дурній довбешці тільки подумати, що він під захистом, як одразу ж зважився на помсту, на зраду!.. Виходить, для такої гадини й для нашого порятунку єдиний порадник є ніж!
— Але він мій батько! — вирвався в Сари зойк.
— А! — застогнав Петро. — Я й забув, що ти дочка цього гаспида... Для мене й для всіх нас він — перший лиходій, він — кат! В руках у нього мотузка, якою він зашморгнув нам усім шиї. Від тої петлі, сама бачиш, немає можливості втекти не те що всім, а навіть і батюшці... Панотець заприсягся, що страху ради своєї церкви не покине, та, крім того, в нього на руках тепер умирає замучений губернатором отець їларіон...
— Ой, горе! — забідкалась Сара, ударивши себе кулаками в груди. — Що ж мені робити, що робити? Серце моє розривається! — заломила вона в розпачі руки.
— Слухай, Саро! — заговорив Петро хрипким од хвилювання голосом. — Я думав, що ти, жаліючи нас, втекла від того виродка, втекла, щоб урятувати нас від загибелі... Я думав... серце моє шептало, що ти й до віри нашої прихильна душею. Я думав... Ех, пропадай моя голова! Я думав... Що думав? Цілими днями мучився, ночі не спав... жив і дихав цією думкою, — а от насправді виходить, що ти прибігла тільки повідомити нас про день нашої смерті, а жаль тобі не нас, а свого батька...
— Ні, ні! Вас... А він?.. Він мене вбити хотів... Він мене під замком держав... Він мене зв'язану хоче в Умань везти й видати заміж за якогось цадикового родича...
— То як же ти, після всього цього, за нього заступаєшся?
— Петре, золото моє! — склала вона благальне руки. — Це ж вийде, що я, дочка, віддаю його в руки месників, це ж вийде, що я сама своїми руками занапастила рідного батька... А підняти на батька руку — страшний гріх. Адже й ваш бог такого гріха не простить. Ваш бог вимагає прощати ворогів... Він сам молився за них... Ой Петре, Петре! Він не простить мені такої жорстокості, він відштовхне мене, і я зостануся сама серед пустелі, далеко від усіх, проклята всіми... Невже ти хочеш нещасній Сарі такої жахливої долі? — і Сара, обливаючись слізьми, впала йому на груди й забилася на них, мов підстрелена пташка.
— Не плач, Саро, не плач! — збентежився ще дужче Петро. — Твої сльози, мов розтоплена мідь, падають мені на груди й пропікають їх наскрізь. Ти кажеш, що занапащаєш рідного батька... Який же він тобі батько? Він ненавидить тебе, йому байдуже до твого серця, до твоїх мук! Ні, він тобі не батько: батьком можна вважати тільки того, хто любить свою рідну дитину.
Сара мовчала, тільки з поривчастих зітхань і судорожного здригання тіла можна було зрозуміти, які нелюдські муки розривали її бідолашне серце.
— І хіба ти могла б потаїти від друзів смертний вирок їхній? — розпалювався більше й більше Петро. — Хто ж відштовхне тебе за добре діло? Адже бог бачить твоє серце! Це ж уже не твоя провина, а наша, як надумаємо захистити себе від загибелі. От я й віддам за братів своє нікчемне життя...
— На бога!.. Мені дороге твоє життя!
— Не потрібне воно мені, — говорив далі, не слухаючи Сару, Петро. — Там, у корчмі, зібрався кагал наших мучителів, вони раду радять, як висмоктати з нас останню кров, перед ними присягається корчмар потішитися нашими муками... О, не діждете! — потряс він кулаком. — Побігти туди, підперти всі двері й віконниці... та запалити з чотирьох боків ту корчму...
— Петре! Ти не зробиш цього! — заволала Сара й, упавши навколішки, обхопила його ноги руками. — Або ж убий і мене!.. Мені з таким жахом жити не можна... Убий мене, убий цим ножем: мені буде легше... Одного благаю: це так швидко і так легко! Вдар, у тебе рука міцна, — билась вона коло його ніг, рвучи на собі коси.
— Ти збожеволіла, чого ти просиш? Та й чия ти, нарешті, — наша чи їхня? — намагався Петро підвести Сару з землі.
— Твоя... ваша... навіки! Не їх мені жаль, — гарячково говорила Сара, задихаючись од хвилювання. — Мені тебе жаль. Я тебе люблю, кохаю сильніше за всіх!
— І це правда? Говори, говори!
— Тебе! Тебе мені жаль... Ой вей мір! Як шкода! Слухай, якщо вони згорять, то налетить сюди з містечка команда... Ти ж казав, що й за три дні не можна всім утекти, то як же втекти за три години? Подумай, як вони помстяться! Ти ж тільки серце потішиш, а не врятуєш своїх! Ти занапастиш їх, — билась вона в нього на руках і припадала до грудей, цілуючи йому руки.
— Що ти робиш зі мною? Твої слова одбирають у мене силу. Ох, пропав я! — І він зірвав із своєї голови шапку й кинув нею об землю. — Та коли я щадитиму, заради свого серця, ворогів, то який же я син України? Та перед любов'ю ж до неї все повинно впасти ниць, усе! А якщо ласки можуть купити мою душу, то, виходить, вона — запроданка!