Коли прибулі підкріпилися і розпитали про останні найважливіші новини, розмова зосередилася на головному:
— Вчасно ти поспів, соколе, — промовив Залізняк, торкаючись рукою до Найдиного коліна, — саме впору, адже сьогодні вирушаємо на Умань.
— Чув, чув, — відповів Найда. — Але скажи, чому ти роздумав брати Лисянсь-кий замок?
— Немає рації, друже; оглядали ми замок: чортове гніздо так укріплене, що його можна й рік в облозі держати, і зуби на ньому поламати, а дорогий час згаємо: в Умань нині зібралася шляхта, либонь, з усього краю... Вони там подуріли од страху — отож треба застукати їх, поки не встигли попросити підмогу... А коли візьмемо Умань, тоді вже увесь цей край стане справді нашим.
— Так-то воно так, — згодився Найда,;— але як же нам іти на Умань, залишаючи позаду себе такий міцний замок? Ми ж ризикуємо опинитися між двох огнів. Адже Умань теж міцна!
— Ха-ха-ха! Є в нас до неї ключик, а значення Лисянського замку ти, брате, перебільшуєш: замок сам по собі неприступний, але його гарнізон загрози не становить, хоч там і засіло душ із двісті з самим катом Кшемуським на чолі. Адже ж то такі боягузи, що скорше згодяться перегризти один одному горло, ніж вийти в поле назустріч нам.
— А все-таки шкода залишати таку укріплену фортецю! — відказав Найда. — Якщо там навіть і боягузи тепер, то можуть же прибути й справжні війська, а коли вони засядуть на скелі, то покажуть свою силу, і ми завжди матимемо в себе за спиною нагострений ніж... Ні, друже, слід негайно зруйнувати прокляте кубло, та й часу на це піде небагато, тому що я маю відомості про таємний хід, який веде до замку: треба тільки спершу якось пробратися в самий замок, щоб переконатися, чи є той хід і тепер.
— Є тайник?.. Це інша справа! — Залізняк на мить задумався, але потому рішуче промовив: — Ні й ні! По-перше, невідомо, чи тайник зберігся... Треба буде шукати його, і якщо не знайдемо, то шкода й заходу... Страшно згаяти дорогий час!.. А якщо ми навіть і знайдемо таємний хід, то все ж, щоб здобути замок, треба буде затратити днів зо три, чотири, а нам не можна гаяти й чотирьох хвилин: фортуна може зрадити...
Гетьман нахилився до побратима й тихо сказав кілька слів, яких Дарина не розчула. Обличчя Найди відразу стало зосереджене: важко було, наперекір здоровому глузду, наполягати на здобутті замку... Але як же тоді виконати клятву, котру він дав нещасному старому?
— Ну, чого ж ти насупився? — спитав Залізняк, помітивши зміну в Найдиному обличчі. — Хіба Кшемуський твій особистий ворог?
— Атож! — відповів Найда. — Ненависний ворог, і я заприсягся, спасінням своєї душі заприсягся помститися йому!
— І ми розквитаємося з ним, не забудемо нічого. Дай тільки спершу здобути Умань!
— Дозвольте, панове отамани! — несподівано заговорила Дарина, і від незвички й хвилювання її голос помітно затремтів. — Дозвольте... якщо тільки мені можна висловити свою думку, то я насмілюсь запропонувати один спосіб...
— Говори, говори, ясна панночко! — з подивом сказав Залізняк, а Найда зупинив на спаленілій дівчині захоплений погляд.
Дарина переборола мимовільне збентеження і промовила:
— Отаман Найда каже, що треба пробратися в замок і розвідати, чи ще є таємний хід. А тому я пропоную вам, панове, ось що: нехай пан Найда з кількома козаками одвезе мене в Лисянський замок, нібито для того, щоб мене, як російську підданицю, охороняли там від гайдамаків, а потім відпровадили у Київ... Пан Найда може їхати зі мною, як поляк, як лицар шляхетської корогви... Адже, коли визволяли отця Мельхіседека, ясний пан так чудово вдавав польського магната, що жоден лях нічого не помітив... і слуги для ясновельможного пана є... і вбрання для всіх...
— Чудова думка! — підхопив Найда. — І за два дні ми зваримо пиво... навіть дожену вас під Уманню... Мені тільки пройтися берегом ставка та кинути оком на спочивальню губернатора... і доволі. А коли все добре вдасться, то після Умані я піду з десятком молодців, і ми відчинимо лисянську браму.
— Ех, орле мій, оце гарно! — скрикнув Залізняк, звертаючись до Найди. — Та з такими соколами я не то що Україну вирву з лабет Польщі, а й саму її осідлаю... Але ти ж і орел, брате мій! Куди не вдариш знаскоку, чудеса виходять, та й годі! Отже, як панна сказала, так тому й бути!
— Та й для панни буде спокійніше, — додав Найда. — Не на нашому ж кривавому бенкеті їй місце! А Кшемуський російську підданицю берегтиме як зіницю ока... Усі ляхи нині "падам до нуг" перед Москвою...
— Xa-xa-xa! To в добрий час! Господь благослови вас! — і Залізняк палко обняв свого товариша, а панні, немов галантний кавалер, звиклий до салонних звичаїв, поцілував руку.
Вирішивши, кого з собою брати, Найда запропонував Дарині піти у приготований для неї намет, щоб відпочити й зібратися в дорогу. Вони вийшли разом, за ними поспішив Петро — йому було доручено передати козакам накази отамана. В наметі залишилися тільки Залізняк і Пріся.
Кілька хвилин гетьман сидів мовчки, поринувши в свої думи. Дівчина потихеньку прибирала зі столу, боячись яким-небудь необережним рухом сполохати тишу, що панувала в наметі.
Але ось Залізняк підвів голову й, помітивши Прісю, яка нечутно ходила навколо стола, здивовано промовив:
— Ти тут, Прісю? А я саме думав про тебе.
— Про мене? — з боязкою радістю, зашарівшись, перепитала дівчина.
— Авжеж, про тебе, моя люба дитино, бідна моя квіточко, одірвана від рідної гілки! Чого ж ти засоромилась? Ходи сюди, сядь коло мене.
Пріся несміливо підійшла до Залізняка й сіла поруч на ослоні.
— Ось що, дитино моя, — заговорив гетьман, ласкаво кладучи свою руку на Прісину, — звідси ми вирушаємо на Умань; хтозна, що там чекає нас... числимо на перемогу, а от серце все чогось ниє, немов біду віщує... То ось я що надумав:
панна, дочка генерального обозного російського, їде в замок Кшемуського, ти ж чула це... От я вирішив і тебе відправити з нею, ніби ти її служниця, чи що... Пересидиш там бурю і в разі не пощастить нам під Уманню, то вельможна панна не покине тебе...
Почувши ці слова, Пріся зблідла, на очах у неї виступили сльози.
— Батьку, пане гетьмане, за що? За що ви хочете відправити мене?.. Хіба я чим... Ой господи! — Дівчина в розпачі сплеснула руками й закрила ними обличчя.