З важким передчуттям підіймалися подорожні на монастирську гору. В одному місці у кущах Найда побачив труп і мовчки показав на нього дияконові. Той під'їхав до мертвяка, глянув на нього і, повернувшись, шепнув отаманові:
— Монастирський служка!
— Біда! — тихо кинув отаман і пришпорив коня.
— Невже щось трапилось? — болісно скрикнула Дарина й вихопилась уперед конем.
— На бога, панно!.. Тут небезпечно... — зупинив її Найда і поскакав удвох з дияконом до того місця, де дорога повертала до святої брами.
Перед ними постало видовище, яке' прояснило все одразу: кам'яні стіни брами були пробиті й обвалені; замість каплиці з янголом на шпилі чорніли обгорілі стовпи й балки; одна половина воріт, перекосившись, висіла на стовпі, друга — розтрощена — лежала долі; висячий міст було зірвано з ланцюгів і кинуто в широкий рів, викопаний довкола муру. Крізь роззявлену пащеку брами виднівся уже повитий сутінками монастирський двір; але позолочені бані головного храму ще блищали високо над мурами, відбиваючи теплі тони призахідного сонця.
Тепер не залишалося ніякого сумніву — монастир захопили вороги, а що не зруйнували його дощенту, то це, певно, через несподівану тривогу або ж через те, що вирішили зберегти приміщення для католицького кляштора.
— Горе! Зруйновано опору нашу! — із стогоном вигукнув отаман.
— Нашу святиню! — з жахом сплеснула руками панна й поскакала до брами.
— Назад! — владно крикнув Найда. — Там засідка!
— Ні, пане отамане, там немає нікого, — сумно зауважив отець диякон. — Прокляті іроди сплюндрували святиню, перебили братію і втекли, наче злодії, зруйнувавши і єдине сполучення з монастирем... Аще б вони там засіли, то браму й міст зберегли б.
— Правда, — погодився Найда, пильно розглядуючись довкола.
Весь загін уже зібрався біля зруйнованої брами і, скинувши шапки, скрушно хрестився, закликаючи бога у свідки такого блюзнірства й даючи безмовну клятву помститися за цю наругу.
Кілька гайдамаків об'їхали навколо монастирський вал, але нічого підозрілого не помітили: і кам'яний мур з бійницями вцілів, і рів не був засипаний. Тепер треба було витягти з рову розбитий міст і якось полагодити його, щоб дістатися до монастирського двору.
Козаки дружно заходилися біля мосту, а диякон своїм трубним гласом заповзявся потрясати околиці:
— Го-го-го-го! — волав він. — Озовись, хто живий! Го-го!
Але ніхто не озивався, тільки луна прокинулась у лісі й сполохано покотила дияконові вигуки кудись у темну далечінь.
Найда нетерпляче чекав, коли встановлять міст; та це не так легко було зробити: козаки не мали під руками ані підойм, ані вірьовок і голіруч та на власних спинах виволікали з рову колоди й потрощені частини мосту. Бачачи, що ця робота може затягтися на цілу ніч, отаман вирішив якось перебратися через рів і оглянути двір, храм та келії... І якщо там не знайдеться жодної живої душі, то, не гаючи часу, поспішити до Залізняка, щоб він прислав сюди загін...
Дарина хотіла йти разом із Найдою, та він рішуче запротестував; отаман не взяв з собою навіть отця диякона, доручивши йому загін, а сам з двома товаришами, Петром і Охрімом, по живій драбині з козацьких спин вибрався на протилежний бік рову.
Уже стемніло. На монастирському дворі де-не-де виднілися якісь чорні купи, але розібрати, що воно таке, було неможливо. Козаки зараз же запалили смолоскипи й, освітлюючи собі шлях мигтючим червонуватим полум'ям, рушили далі. Як тільки темні купи потрапили в червоне коло світла, виявилось, що це були трупи замордованих ченців і сторожі... Із страшенним болем у серці дивився Найда на своїх товаришів і братів по Христу, які від рук мерзенних убивць постраждали за святе благочестя. Він був такий схвильований і вражений, що не міг рушити з місця і, сповнений невимовної скорботи, стояв з опущеними руками, немов надгробок на цьому кладовищі.
— Ми їм удесятеро відплатимо за це, — похмуро мовив Петро, витираючи кулаком мимовільну сльозу. — І за це, і за все інше...
— Так, відплатимо... — заскрипів зубами отаман. — Нехай простить мене всевишній... та людське серце не може не жадати помсти за такі злочини. Ну, ходімо далі!
Козаки подалися до головного монастирського храму, ще так недавно відбудованого й прикрашеного стараннями превелебного владики Мельхіседека. Нині цей храм являв собою страшне видовище: двері та вікна були виламані, й крізь них зяяла чорна середина церкви; на сходах, залитих калюжами крові, валялися трупи ченців; коло закіптюжених стін дотлівали рештки вогнищ, розкладених, мабуть, для того, щоб подушити димом ченців, котрі сховалися в церкві.
З душею, сповненою горя і жаху, зійшли Найда, Петро й Охрім по слизьких сходах до храму. Та коли вони переступили поріг і зупинилися посеред церкви, перед їхніми очима постала така жахлива картина, від якої козацькі серця здригнулися і завмерли в грудях.
Полум'я смолоскипів освітило всю церкву, і його кривавий відблиск надав цілій картині ще трагічнішого вигляду. Скрізь було видно сліди страхітливого звірства й блюзнірської наруги над святинею: образи з іконостаса та стін, потрощені, валялися на підлозі; царські врата, зірвані з петель і порубані шаблями, лежали тут же; покрови з вівтаря й жертовника теж було здерто, священний посуд зник — певно, його забрали нечестиві бузувіри, які так по-блюзнірському глумилися над господнім домом. І на цю страшну руїну широко дивилися мертві очі отця Єлпідифора, прибитого до стіни величезними цвяхами.
З обох боків від намісника висіли вниз головами, торкаючись пасмами сивого волосся камінних плит підлоги, старші за саном ченці. Їхні обличчя від приливу крові здавалися зовсім чорними; руки нещасним страдникам викрутили й зв'язали за спиною. Скрізь — і у вівтарі, і в церкві — валялися порубані, знівечені тіла ченців: в одних були просвердлені очі, в других — повідрубувані руки й ноги, у третіх — роздерті до самих вух роти. На перекладинах, на рамах вікон, на панікадилі — скрізь висіли трупи ченців, спотворені озвірілими фанатиками.
Найда відчув, що на його голові заворушилось волосся.
Якусь мить усі троє стояли непорушне, заціпенівши від жаху та обурення.