На майдані хвилювалося ціле море голів; паралельно до стін замку, від костьолу бернардинів до православної церкви, зімкнутою лавою стояли надвірні козаки; на вороних конях, у синіх жупанах і жовтих кунтушах, облямованих золотим позументом, у смушевих шапках з жовтими шликами, прикрашеними золотою китицею, у парчевих поясах — кіннота мала ошатний і навіть пишний вигляд. Між кіннотою і замковою стіною, якраз напроти брами в ній, лишався вільний простір, де височів аналой, укритий червоним сукном.
— Що це буде? — спитала Сара своїх випадкових знайомих.
— Зараз присягатиме Гонта, — люб'язно відповів молодий єврей, купецький син, зрадівши, що є нагода заговорити до такої красуні. — Головний начальник он тієї команди... сотник Гонта, якого призначив губернатор за регіментаря... Дідич, наш князь, дуже любить його і шанує, хоча він з хлопів... Виклопотав йому шляхетство й подарував два села... Сотник уже двічі присягав, а тепер ще й втретє буде...
— Чому ж це?
— Губернатор не зовсім довіряє Ґонті, хоч іншого, кращого не може знайти... То він хоче скріпити його вірність присягою, зв'язати його урочистою клятвою...
— Ага! — зацовольнилася поясненням Сара й подумала: "Ні, то, певно, в корчмі був інший... Той не став би кривити душею і присягатися фальшиво..."
У цей час по всій Умані задзвонили у дзвони, й ті звуки злилися в безугавний гул, який то наростав, то згасав. З костьолу бернардинів" на чолі з плебаном, рушила процесія — з корогвами, хрестами, ліхтарями; з інших костьолів і з православної церкви теж ішли процесії, прямуючи до брами губернаторського замку.
Нарешті брама розчинилася, і з неї вийшов Младанович у супроводі розкішного почту.
Усі зупинилися біля аналоя. Обабіч вишикувалося католицьке духівництво, з хрестами й запаленими свічками в руках, у пишних світлих ризах; а православний священик облачився мало не в полотняну ризу й стояв перед аналоєм з кипарисовим хрестом у руці.
Із почту губернатора вийшов наперед гарний, з орлиним носом, чорними пронизливими очима й хвацько закинутим за вухо оселедцем козак; він був одягнений у вбрання таких же кольорів, як і надвірні козаки, тільки воно було з єдвабу й оксамиту, гаптоване золотом, пояс теж був золотокутий, а зброя виблискувала самоцвітами.
— Ото сам Гонта! — загомоніли навколо.
— Молодець! Орел, не козак! — чулися то тут, то там схвальні відгуки. Сара перехилилася через поручні, щоб краще чути й бачити, що відбуватиметься коло брами.
— Товариші-козаки! — звернувся Гонта до своєї команди. — Ми не раз присягалися служити вірою і правдою нашому ясновельможному князеві, нашому дідичеві й добродію. Ми не бачили од нього кривди, а завжди користувалися його благодіяннями і цим завдячуємо нашому губернаторові. Нині ці благодіяння ще примножені. У кого ж із нас може зародитися пекельна думка, щоб за добро, за ласку заплатити чорною зрадою? Ні в кого, бо ми маємо бога в серці своєму й не поклоняємось Іуді Іскаріотові... Настають тепер важкі часи... Запорожці баламутять... Народ повстає, а в помсті своїй він нестримний — платить тією ж монетою. То доведемо ж, друзі, що ми за князівське добро, за його підданців ладні життя віддати і що ніякі принади світу цього не відвернуть нас од нашого обов'язку, що ми завжди будемо діяти по совісті, чесно, і хай буде проклятий кожен із нас, хто порушить цю присягу!
Козаки захвилювалися — скинули шапки й гаркнули щось невиразне. Священик підняв хреста й неголосно промовив:
— Во ім'я господа сил і святої тройці, приступи, раб божий Іоанн, до святого цього євангелія і перед небом святим і перед лицем усього народу прийми присягу!
З перших же слів Ґонти Сара пізнала той самий голос, який вона чула в корчмі, заховавшись у підпіччі; дівчина до краю напружила слух, жадібно ловлячи кожне слово: тепер у неї не було вже сумніву, що це той самий козак, який присягався Залізнякові, що разом з ним ударить на Умань... І слова ті самі він промовив, що й у корчмі: "Ми ладні життя віддати, й ніякі принади світу цього не відвернуть нас...", — щоправда, кінчив свою мову тепер інакше: не про братів згадав, як у корчмі, а про обов'язок. Почувши вдруге ці Ґонтині слова, вражена Сара не стрималась і голосно скрикнула:
— Це він!
— Хто він? — здивовано спитав дівчину молодий єврей.. — Панна хіба знає Гонту?..
Сара зніяковіла, зашарілась і, затинаючись, відповіла:
— Я не про Ґонту... а про шляхтича... пригадала, що він був у нашому селі.
Єврей відійшов, а Сара знову почала прислухатися до слів присяги, яку гучним голосом проказував Гонта, поклавши одну руку на євангеліє, а другу, з відставленими двома пальцями, звівши догори. Козаки слідом за ним теж підняли праві руки з однаково складеними пальцями.
Сара з трепетом слухала присягу Ґонти, яка накликала на голову віроломця та його нащадків усі страхіття і земних, і загробних мук.
"Ні, такої присяги зламати не можна! — зринали в її голові бентежні думки. — Ой, ой! Земля загорілася б під ногами такого клятвопорушника, небо розкололося б і впало на його голову... Виходить, цей Гонта Залізнякові ворог, виходить, він був туди підісланий, щоб заманити славного гетьмана в пастку?.. Який же він мерзотник! А Залізняк йому вірить... Як він обіймав цього каїна... як говорив, що покладається на нього, наче на кам'яну гору!.. Що ж робити? Як повідомити гайдамаків, щоб не вірили двоєдушцеві? Як врятувати Залізняка від очевидної зради? Тікати звідси? Куди? І хто мене випустить?.. Жодної близької, знайомої людини... А може, шепнути якому-небудь козакові — адже видно, що вони неохоче присягають... І в синагозі говорили, що напідпитку козаки повсякчас нахваляються помститися... якщо вони дізнаються, що Гонта йде ловити Залізняка, то вони проти нього повстануть... або втечуть і попередять гайдамаків, щоб їхній ватажок не довіряв двоєдушцеві...
Зупинившись на цій думці, Сара трохи заспокоїлась, але водночас дуже сумнівалася, що їй пощастить здійснити бажаний замір: хто ж їй дозволить самій тинятися по місту? Як пробратися др корчми й шукати там козаків, які співчувають Залізнякові? Нарешті, хто повірить словам єврейки?