— Ге-ге! Та тут уже мертве царство, — весело зауважив Петро, окинувши вдоволеним поглядом усю компанію.
— Та й московит уже звалився! — з досадою сказав старший сторож.
— А на дідька нам московит? Було б тільки його вино! Петро без усякої церемонії переступив через розпростерті тіла, узяв барило і, піднявши його вгору, переможно вигукнув:
— Ге-ге! Та тут іще півбарила — нам вистачить! Гей, панове, повідтягайте вбік ці колоди, — він показав на переодягнених гайдамаків, що лежали долі. — Сюди їх кладіть і розбирайте келихи... Ось так!
З допомогою Дарини та її супутників сторожі відтягли вбік, як їм здавалось, п'яних мов хлюща челядників прибулого пана й посідали навколо Петра.
Він налив їм келихи, а сам високо підняв барило й весело крикнув:
— Ну! Нєх жиє ясне панство! — і почав нахильці пити.
— Ого-го! Добре дудлить! — схвально загомоніла сторожа, осушуючи келихи. — Та, гляди, не все випивай, залиш і нам!
— Залишу, залишу! — і Петро знову наповнив їм келихи.
— А не... не... не переп'єш! Тисячу відьом з хвостами... сто тисяч дяблів... — бурмотів дозорця, безтямно витріщаючи п'яні очі.
— Еге, та він, бідолаха, до рота коряка ніяк не донесе, треба йому допомогти! І Петро, притуливши коряка до губ пана дозорці, змусив його випити все до дна. Дозорця ще буркнув щось недоладне, похитнувся раз-другий і звалився на одного з челядників, що лежали покотом. За чверть години всі були п'яні.
— Готово! — прошепотів Петро, підводячись з місця. — Ну, панове, тепер до роботи!
Почувши це, диякон і гайдамаки, які лежали осторонь, швидко посхоплювалися.
— Ну, друзі, напружте тепер і розум, і очі, і душу! — пошепки сказав диякон товаришам. — Бо доки з них ще не вийшов дурман, треба закінчити роботу. Ти, панно, лягай сюди на моє місце та розкинь ширше руки, — коли хто й гляне, то з п'яних очей не второпає; ви, — диякон відділив частину гайдамаків, — залишайтеся на сторожі, та на випадок, коли прокинеться хто, — приспіть його по-нашому, а ви — гайда за мною!
Диякон, Петро і ще зо два чи зо три козаки квапливо подалися до темниці Мельхіседека.
— Хто тут? — ледве чутно прошепотів владика.
— Ми, чесний отче, рятівники твої! — відповів диякон. — Треба поспішати... Чи можеш ти встати, панотче?
— Немає сили... Ноги... — відповів Мельхіседек кволим голосом.
— Стривай, отче, не розмовляй, не витрачай марно сил... Хлопці, підведіть владику й одягніть у моє вбрання.
Диякон швидко зняв із себе вбрання московського купця, під яким була одежа панського пахолка, а козаки насилу підвели майже непритомного Мельхіседека й почали натягати на нього купецький одяг. Та коли довелося взувати владику, мимовільний крик жаху вихопився в Петра і його помічників: ноги Мельхіседека страшенно розпухли, з потрісканої шкіри сочилася сукровиця, а в місцях, раніше стиснутих кайданами, тепер були суцільні рани. З великими зусиллями козаки натягли чоботи на ноги Мельхіседека; він кілька разів непритомнів, та диякон ще двічі дав йому випити міцного вина, й воно знову підкріпило владику.
— Тепер підеш з нами, превелебний отче, і слухай, що я тобі казатиму: ти московський купець, ти такий п'яний, що не можеш ні стояти, ні говорити, — ти чуєш мене?
Мельхіседек ствердно кивнув головою; та коли гайдамаки поставили владику на ноги, він заточився й знов упав би на землю, якби Петро не підхопив його.
— Гм, кепські справи! — диякон із сумнівом похитав головою. — Коли він на ногах стояти не може, то як ми його на коня посадимо? Хіба що всім удавати п'яних? Так, так... ну, то що ж, підніміть отця ігумена на руки й віднесіть його якомога швидше на те місце, де лежав я, та покладіть долілиць, а ми з Петром дещо тут зробимо і миттю до вас.
Козаки підняли на руки безвладне тіло Мельхіседека й понесли його до вказаного місця.
— Ну, Петре, тепер не барися, — скомандував диякон. — Я тут робитиму опудало, а ти збігай і принеси мені відро води, та дивися, щоб хто не помітив нас...
— Знаю! — парубок вискочив з темниці, а диякон взявся робити опудало. Скрутивши з соломи сяку-таку подобу людського тулуба, диякон натягнув на нього зняту Мельхіседеком ксьондзівську хламиду, а на голову накинув ганчірку. Закінчивши свою роботу, диякон відійшов убік, глянув на опудало й задоволене пробурмотів:
— Пречудове! П'яному воно справжньою людиною здасться! Потім сів на землю, дістав з кишені ножиці й заходився стригти свою бороду, залишаючи тільки довгі вуса.
Кінчивши з цією процедурою, диякон, за козацьким звичаєм, постриг своє волосся під макітру.
— Де ж це в дідька пропав хлопець? — стурбовано пробурчав він і, прочинивши двері, виглянув у двір.
Петра не було видно, а західний край неба помітно посвітлішав: очевидячки, незабаром мав зійти місяць.
— Тьху ти, чи не попався він десь? А місяць от-от зійде. Ех, бий його нечиста сила, і не здогадались же взяти з собою води!..
Диякон сердито плюнув і знову с в на землю.
Минуло ще кілька хвилин, важких, довгих, диякона опанувало нетерпіння, а згодом підкрався й справжнісінький страх: певно, Петро десь попався. Нічим іншим не можна було пояснити таку довгу його відсутність: звісно, шкода хлопця, але ще страшніше те, що, коли він попався, загине й владика, і Найда, і всі вони!
Далі не можна було чекати, небезпечне становище вимагало якихось заходів, і хоч кострубате пострижена голова могла привернути увагу ляхів, диякон рішуче підвівся й попрямував до виходу.
Тим часом Петро, вискочвши з темниці, подався розшукувати колодязь у замковому дворі. Це не становило особливих труднощів, і за кілька хвилин парубок знайшов його; але — о жах! На коловороті теліпалася тільки вірьовка, а відра не було...
Не гаючи й хвилини на марні жалі, Петро кинувся шукати відра десь в іншому місці. Але виявилося, що знайти його не так легко... У замковому дворі всі вже поснули, у монастирі також, — куди не кидався парубок — скрізь двері були позамикані. Пробігавши отак кілька хвилин, він натрапив, зрештою, на яскраво освітлену кухню губернатора; двері її були розчинені навстіж, біля погаслого вогнища порався кухар...
Зраділий Петро влетів туди й, забувши, що має вдавати ляха, спитав українською мовою: