Дарина стояла ні жива, ні мертва, розуміючи, що потрапила в критичне становище, з якого вже не було виходу, — спробою втекти вона зробила непоправну дурницю й спалила за собою кораблі. Залишався один порятунок — признатися... Але як тепер подивляться на це признання? Перевірятимуть? Її огорнуя жах... Дівчина мовчала, геть розгубившись.
— Ну, — підступив до неї із СТИСНУТИМИ кулаками диякон, — хто ж. ти єси? Га? Братик тієї панни, доньки обозного? Га? Братик?
— Ні! — нарешті відповіла з одчайдушною рішучістю панна.
— Виходить, ти все брехав? — заскреготів зубами ватажок.
— Мимоволі... а тепер по чистій совісті... як перед богом.
— Скажеш правду? Ха-ха! — люто зареготав диякон. — Хто ж тобі повірить. Ах ти, негідник: Брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся!. Та як ти зважився дурити шановних людей?.. Паки реку — не повірю! А поки що, перед тим, як допитувати, візьми, Петре, козацький канчук та всип йому гарячих з півсотні...
— На бога! Постривайте! —розпачливо вигукнула Дарина. — Я не дамся на ганьбу... — І вона схопилась за шаблю.
Але Петро, передбачаючи цей рух, грубо піймав дівчину за руку й далеко відкинув її шаблю та пістолі. Ніхто вже не слухав ні сліз, ні протестів, н' зойків Дарини. Ніхто не звертав уваги й на чотки, якими вона одчайдушно відбивалася. З неї вже здерли кунтуша... Слабкими руками дівчина ще чіплялася за жупан, та все було б даремно, якби не сталося щось несподіване, незвичайне, що одразу всіх підняло на ноги.
З лісу нараз пролунали постріли й слідом за тим на козаків, які безпечно лежали в траві, ринули десятки вершників з вигуками:
— Смерть ляхам! Бий собак!
Не розібравши тих вигуків і не бачачи нападників в обличчя, ошелешені гайдамаки вступили було в бій, та відразу ж порозбігалися і кинулися до коней, а інші — до поставлених у козли списів і мушкетів.
Звичайно, про Дарину в ту хвилину забули, й вона знову встигла накинути на плечі кунтуш і схопити свою зброю.
Ватажок загону нападників, мов буря, летів попереду вигукуючи: "Паліть по конях, переймайте, щоб жоден лях не втік!
Диякон закам'янів, немов громом прибитий, але то була одна мить. я потім він кинувся в самісіньку гущу бою і загорлав несамовито: "Схаменіться, дурні! Цур вам! Ми свої! Ми не ляхи, чортяки ви!"
Ці вигуки, підхоплені десятками голосів, викликали замішання в обох загонах, а незабаром у загальному лементі почулись і регіт, і добірна лайка.
Крик диякона ошелешив, як обухом по лобі, й лицаря, що мчав попереду нападників, та він не міг на всьому скаку зупинити коня і. налетівши на Дарину, схопив її за плече й вигукнув:
— Хто ти?
Дівчина здригнулася, почувши той голос; вона глянула в обличчя лицареві й, пізнавши його, скрикнула:
— Найда! Рятівник наш!
— Боже! Дарина? — вигукнув у свою чергу отаман і упустив шаблю додолу... Голосний вигук Найди привернув загальну увагу, навколо нього зараз же зібрався натовп "поляків" і їхніх "ворогів". Отець диякон теж поспішив до батька-отамана.
— Чи багато ми біди накоїли? — тривожно звернувся до всіх Найда.
— Поранили чоловік із п'ять, — відповів, чухаючи потилицю, диякон, — та кулями з десяток коней покалічили.,. Троє не встануть... Добре, що хоч люди лежали у видолинку, а ваші стріляли по конях, а то б було "житейське море воздвизаєме..."
— Що ж це ти, отче, такий необачний. — кинуа Найд ватажкові гіркий докір, — не розставив дозорців навколо загону. Адже коли б вони були, то не трапилось би цього лиха! Ми б якогось із них схопили і одразу довідались би, які це ляхи та й він би нас впізнав — не ворогів а братів своїх.
— Та ми хотіли зараз рушати.
— А в похід хіба вирушають без передових? Коли не стерегтися, то можна в таку халепу вскочити, що й костей не збереш! Адже я подався до Лібединського лісу. діставши звістку, що навколо монастиря нишпорять загон ляхів: от і поспішив до вас на виручку, а тут замість конфедератів... ах ти, господи! Треби зараз же знахарів до поранених..
— Не турбуйся, батьку, вже два діди там. — повідомив Петро.
— Ну от, — заспокоївся Найда. — А як же ваші справи? — спитар він збентеженого диякона.
— Та справи, — зітхнув той, — аки подобає: ляшків-панків усіх ублаготворили, тому-то й одяглися в їхню шкуру. Монастир визволили... я для підмоги черницям лишив десятків зо два людей, при добрих гарматах, — не вгризе тепер черниць ніякий біс... От тільки тут нещастя...
— Ну, спасибі, друже, — обняв засмученого диякона отаман. — І вам, хлопці, за лицарську розправу... слава й честь! А в нещасті ми всі винні.
Відповіддю на слова отамана був добродушний сміх. Загальний настрій знову став бадьорий і радісний; довкола почувся стриманий, але веселий гомін.
Дарина під час цієї розмови стояла тут же, не зводячи з Найди захоплених очей.
— А що, братця, в тутешніх пущах ляхів не зустрічали? — спитав він уже спокійним голосом. — Язика в дорозі не здобули?
— Ага, — спохватився диякон, — та от же перед тобою, пане отамане, стоїть якийсь шпигун чи що... Ми тільки були взялися за допит, а тут твоя милость — "бий ляхів"! Ну й мусили припинить...
— Де шпигун? Який шпигун? — здивувався отаман.
— Та ось цей отрок, — показав диякон на Дарину й повернув її обличчям, що палало щастям, до Найди. — Хоч, видно, з православних, а лукавий... Істинно глаголю, лукавий; попервах він назвав себе сином київського генерального обозного, братом дочки його Дарини...
— Тієї, що ясновельможний отаман велів берегти як зіницю ока, — докинув Петро.
— Так, так, — усміхнувся Найда, — у Лебединському монастирі справді гостювала дочка російського магната, нашого заступника... а, опріч того, й підданця великої цариці, що простягла нам свою державну руку... То наш обов'язок — не дати навіть порошинці впасти на голову ясновельможної панни!..
— Ну от, і ми всі так думали...
— І добре думали, спасибі вам! — гаряче мовив отаман.
— Ге-ге! — осміхнувся диякон. — А оцей панич, що стоїть перед твоєю ми-лостю, усе зміркував, і коли привели... Петро його спіймав за брамою...
— Еге ж, я з дідом! — озвався парубок. — Ми підповзли до брами, щоб розвідати, чи є там ляхи й скільки їх... Коли дивимося, аж якийсь ляшок біжить греблею... Ми його й злапали... Повели до пана диякона!..