— Знаю, знаю... А чому цариця поставила саме його, а не когось іншого, чи знаєш ти, пане Гонто?
Полковник на мить замовк, а далі провадив сповненим презирства й глузування голосом:
— Тому, що цей король лише лялька в королівському вбранні. Ге, якби він був людина з залізною волею, ще й тепер міг би врятувати Польщу. Але не про це я хочу казати тобі, друже, а про те, що сусіди Польщі чекають слушного часу, щоб кинутися на неї, тільки кожен боїться починати, зважаючи на суперника, тому-то й треба, щоб почав це діло хтось сторонній. І от вибір упав на нас!
— Що?
— Вибір упав на нас; ми дзвонимо відхідну старій Польщі. Найстрашніший сусід її, Росія, віддає на наш суд всю землю польську.
— Що ти кажеш? — вигукнув сотник. — Звідки тобі відомо це?
— Ось звідки! Читай сам!
Сара почула шелестіння паперу. Якийсь час тривала мовчанка... Та ось пролунав схвильований голос сотника, якого — дівчина запам'ятала — звали Гонтою.
— Хто тобі дав цей папір? Чи не є це грубий обман, яким хочуть занапастити нас?
— Його дав мені превелебний отець ігумен мотронинський! — урочисто відповів полковник. — Йому вручили грамоту, коли він був там. А що це не є обман, можеш судити з того, що в нашому війську з'явилися тисячі запорожців, а хіба випустили б їх, якби наше повстання'не було на руку Росії!
— Так, так, — схвильовано відповів сотник.
Сара почула грюкіт відсунутого барила й енергійні кроки — один із співрозмовників ходив по кімнаті. Нараз кроки стихли й знову заговорив сотник:
— Але невже ти думаєш, полковнику, що все це робиться з ласки до нас і при поділі здобичі нам віддадуть кращий кусень Польщі? Ех, Максиме, Максиме...
— Ти гадаєш, це пусті обіцянки?.. Слушно. Але ж ми тепер не дурні. Навчили нас добрі друзі розуму. Сядь, брате, і послухай, що переказав орел наш білозорець пан кошовий.
Полковник стишив голос. Хоч як дослухалася Сара, та не могла розібрати, про що він говорив; до неї долітали лише окремі слова: "Туреччина... війна... більше волі... поповнити реєстри... кошовий... Запорожжя... обидва береги Дніпра..." Але, не знаючи, про що розмовляли козаки, дівчина не могла зрозуміти тих слів.
Полковник говорив довго й палко Його мову іноді переривали тільки захоплені вигуки співбесідника.
— Ну, друже, все одно, — пролунав нарешті рішучий голос сотника, — чи пощастить нам на цей раз визволити й утвердити Україну, чи доведеться загинути всім — ось вам моя рука: Іван Гонта у важкий час не залишить вітчизни. Ось вам моя рука, і серце, і шабля, а разом з нею і шаблі всіх уманських надвірних козаків. Ми всі ладні життя віддати, й ніякі принади світу цього не відвернуть нас од братів. Пан або пропав — усе одно! Змучилася душа в неволі. Розправимо востаннє свої крила, а там хоч і смерть! Коли не захоче господь дати Україні долі, то хоч не вкриє соромом нас, її дітей!
— Я так і знав, я вірив у тебе, друже! — вигукнув полковник, і Сара почула звук міцних козацьких поцілунків,
— Стягай же всі загони під Умань! — заговорив знову сотник. — Ви її візьмете без бою, а там — там уже вирішимо, куди і як рушати далі. Ходімо ж, чого нам сидіти тут поночі, адже тепер не страшно розмовляти і в полі. Але до часу, брате Максиме, про це — нічичирк... Розумієш?
— Не турбуйся!
Сара почула, як козаки підвелись і, грюкнувши дверима, вийшли у двір.
Через кілька хвилин пролунав кінський тупіт і невдовзі завмер удалині.
Якийсь час Сара ще сиділа в своїй засідці, потім розгребла солому і обережно вилізла з-під печі
Від задухи й тч радісного хвилювання серце дівчини билося так сильно, що вона аби не впасти мусила притулитися до печі. "Господь почув її молитву і в той час, коли вона вже впала у розпач приготував порятунок . Тепер козаки зберуть в Умань усі загони, і. якщо тільки їй вдасться щасливо добрэтися до того міста, вона нарешті зустрінеться з Петром!"
У цей час почувся боязкий шепіт Рухлі:
— Саро, дитино моя, де ти?
— Тут! Тут! — радісно вигукнула дівчина. — Виходьте, не бійтеся, гайдамаків уже немає.
XXI
Напад на переодягнену Дарину за ворітьми Лебединського монастиря був такий несподіваний і блискавичний, що вона не встигла отямитись, як відчула, що міцні руки затисли їй рот, загорнули в накинуту кирею й понесли невідомо куди, — кричати було марно, чинити опір неможливо... Дівчина задихалася в киреї і почувала, що це прийшла її остання година.
— Нащо нам тарганити цього ляшка? — почула Дарина крізь шум в ушах чийсь грубий голос.
— А що? Він не важкий, — відповів другий голос м'якшого баритонального тембру.
— Та на якого біса? — рикнув бас. — Прикінчити — й квит!
— An справді, — мовив баритон і зупинився. Дарину не вельми делікатно кинули на землю.
— Тільки ось що, — після деякої паузи заговорив баритон знову. — Прикінчити завжди встигнемо, а нам язик потрібний... Поляки, як видно з усього, вже у монастирі, то треба розпитати, скільки їх, що і як?..
— Ну й гаразд! Роздягнемо та розпитаємо по-нашому, пар зо дві пасів виріжемо... У мене, до речі, є для присипки й ріжок з табакою, і дрібна сіль...
— Ні, ліпше одведемо до отця диякона, бо коли б не розсердився, — відказав баритон. — Він сам любить допитувати... та й хвилина гаряча, треба поспішати!
— Гайда! — гаркнув бас. Дарину знову безцеремонне схопили за голову й за ноги і швидко понесли, мов куль соломи.
Під час короткої зупинки вона все ж устигла відгорнути трохи кирею, дихати стало легше... У голові в дівчини зринали й плуталися неясні думки й фатальні запитання: хто схопив її — свої чи поляки? Коли поляки — вона загинула... Та, певно, свої, бо розмовляють же не по-польськи... а втім, хто його знає? Але якщо диякон — то свої... Від цієї гадки гаряча хвиля прилила до серця Дарини, та за мить дівчина знову похолола від страху...
А її все несли й несли.
"А якщо свої, чи признаватись їй одверто, хто вона? — знову постало перед дівчиною запитання. — І як до цього поставиться свавільна, зачерствіла юрба?.. Приниження, образи, може, ганьба!.. Ні, нізащо в світі!"
У цей час ті, що несли її, зупинились і спустили свою ношу на землю.
— Ну, розімнися, скинь кирею!.. Чи, може, задихнувся? — прохрипів бас.