Уже в полудень і місто, і містечко були в руках козаків, хоча в них зібралася сила-силенна євреїв і озброєної шляхти, яка за міськими мурами шукала порятунку від страшних гайдамаків. Ніщо не могло встояти перед бурхливим натиском повстанців. Сам вигляд цих страшних месників наганяв такий панічний жах на втікачів, що вони кидали зброю, навіть не пробуючи захищатись, або самі собі вкорочували життя, щоб уникнути жорстоких тортур: уся пихатість і зухвалість лядська вмить змінилася божевільною панікою, хоча в місті був чималий загін конфедератів. Чигирин сповнився стогоном, зойками, риданнями, і незабаром Залізняк, оточений своїм військом, уже в'їжджав на міський майдан.
Козаки так щільно оточили місто, що миша не вислизнула б з нього. Почалася страшна кара. Озлоблений столітнім переслідуванням з боку шляхти, знущанням над вірою, над сім'єю, над усім, що тільки є святого в людини, доведений до відчаю страшними тортурами, яких він безперервно зазнавав від своїх мучителів, народ не знав пощади.
Панів, які особливо прославилися душогубством, спершу катували на майдані, а потім садовили на палю.
Чигирин палав, з усіх кінців освітлюючи вогнем кривавий бенкет народної помсти.
Незабаром усе було скінчено.
Того ж дня Найда оволодів Жаботином і вчинив таку саму страшну розправу. Петро, який був у його загоні, показав себе запеклим і нещадним месником.
Одразу ж після розгрому містечка Найда послав один загін під командою диякона до Лебединського монастиря і звелів Петрові приєднатися до цього загону.
Парубок висловив бажання залишитися при Найді, але отаман вимагав виконання наказу; а втім, і доручення було короткочасне — визволити од ляхів монастир, врятувати черниць і негайно повертатися назад...
Звістка про розгром Чигирина й Жаботина блискавично облетіла всі околиці.
Під прапори Залізняка й Найди ринули звідусіль юрби озброєних людей, і до вечора наступного дня ватажки очолювали вже сорокатисячне військо.
Передусім вирішено було оволодіти всіма укріпленими містами Київщини, а тоді вже вирушити далі — на Поділля, Волинь і на саму Варшаву.
Гайдамаки вдалися до свого звичайного способу війни: Залізняк розділив військо на кілька сильних загонів; ядро кожного з них складалось із досвідчених запорожців і гайдамаків, решта ж були нашвидкуруч озброєні селяни; кожен загін очолював випробуваний ватажок.
За кілька днів ці страшні загони затопили всю Київщину, Смілянщину, скрізь несучи жорстоку помсту.
Незабаром перед гайдамаками впали Сміла, Черкаси, Медведівка, Мліїв.
Заграва пожеж освітила всю Україну, а тим часом наскоки гайдамаків не зустрічали з боку Корони ніякої протидії.
У Польщі на той час було лише дві тисячі коронного війська, і через розгнуз дану сваволю магнатів від уряду не можна було добитися жодної допомоги. Марно шляхтичі слали гінців за гінцями, благаючи негайно прислати війська...
Озброєні ватаги конфедератів спричиняли ще більше сум'яття: уникаючи зустрічі з загонами гайдамаків, вони нападали на беззахисних селян, з нелюдською жорстокістю зганяли на них свою безсилу злобу і тим викликали ще більшу лють у серцях грізних месників і всього населення.
Скрізь, де з'являлися загони гайдамаків, місцевий сільський люд — парубки, діди, жінки й навіть діти — всі, хто міг тримати в руках зброю, приєднувалися до них і з несамовитою люттю кидалися на своїх мучителів, які так довго пили їхню кров.
Немов страшна лавина, росли війська Залізняка і Найди.
'У шляхта залишалася тільки одна надля на порятунок — сховатися за стінами тих міст, володарі яких утримували свої власні команди.
Найбільш укріпленою серед таких міст була Умань. Туди й кинулись усі ляхи, усі євреї, яким пощастило втекти від гайдамаків.
Але гайдамаки швидко посувалися на південь, розтікаючись у своєму русі по Уманщині й Брацлавщині.
Сгрии привид панічного жаху мчав перед військами месників, хапаючи своїми чіпкими, крижаними руками всіх утікачів, яких наздоганяв на своєму шляху. Його моторошний подих долетів урешті й до Кам'янки, куди Гершко перевіз свою дочку.
Коли Сара впала серед світлиці, усі вирішили, що вона померла, тільки стара Рухля не втратила самовладання.
З дитинства вона розумілася на тих фарбах, знала, як згубно діють вони на організм, але й знала, як рятуватися при отруєнні ними.
Покликавши Ривку, вона з її допомогою одразу ж зняла з Сари вбрання, перенесла дівчину до кімнати, поклала на постіль, а потім кинулася в пекарню і повернулася з глеком молока, змішаного з розколоченими білками. Трохи підвівши Сару, Рухля почала вливати їй у рот цю суміш, а Ривці наказала розтирати дівчині руки й ноги.
Підбадьорені клопотами старої, яку єврейське населення вважало за тямущу лікарку, сміливіші з гостей почали допомагати їй.
Коли дівчину примусили ковтнути молока, Рухля намішала сірчаного цвіту з вугіллям, розколотила цю суміш у воді й влила її у Сарине горло, потім обклала небогу пляшками з теплою водою і припарками з гарячого тіста, силкуючись за всяку ціну зігріти її.
Нарешті зусилля старої дали наслідки: на Сариних губах з'явилася піна, а слідом за тим усе її тіло затряслося від страшних корчів і з рота полилась яскраво-зелена рідина.
— Підведи її і підтримуй голову! — крикнула Рухля Ривці й, полегшено зітхнувши, промовила до гостей і Гершка: — Ну, тепер можна сподіватися на порятунок.
Рабин, що був серед гостей, підійшов до Гершка, який у своєму драному лапсердаку так і вкляк на місці, й, поклавши йому руки на голову, урочисто промовив:
— Великий бог Авраама, Ісаака та Іакова, і ти, ребе Гершко, заспокой свою печаль і зміни її на радість. Якщо господь захотів врятувати цю дівчину, то він поверне її знову до нас і звільнить тебе від тяжкого гріха й ганьби... Ти знову знайдеш дочку, а благородний Хаїм дістане жінку, прекрасну й чесну єврейку, гідну доньку своїх праотців... Тільки терпіння, треба дати їй спершу одужати... І не вдавайтеся до насильства...
— Так, так... Передусім спокій і сон, — поспішно заявила Рухля, — а там... тс-с-с! — вона приклала палець до уст і хитнула головою в бік Сари, яка розплющила очі. — Дайте їй заснути, а за лікування я сама візьмусь і, якщо бог захоче, вилікую.