— Пустіть мене! Пустіть мене! Я не злодійка!
Почалася коротка, та шалена боротьба. П'ять мужчин (бо пан Альфонс мовчки, з філософічним супокоєм придивлявся тій сцені) кілька мінут моцувалися з одною дівчиною. Вона вдарила одного лакея в лице так, що йому бризнула кров з носа, потім штовхнула в груди лицарського пана Калясантого, відірвала Тадзеві рукав від сурдута, а пана Еміля копнула ногою так сильно, що той з зойком повалився на крісло. Та вкінці удалось її перемогти. Один лакей ухопив її за праву руку і закрутив їй на хребет так сильно, що аж кість хруснула, і Маланка з голосним окриком упала на коліна.
— Ти, гадюко! Ти, безпутнице! — люто кричав пан Калясантий, хапаючи її за коси і пригинаючи її голову вниз. — Чекай лишень, ми тобі покажемо, як з нами боротися! Гей, хлопці, в'яжіть їй руки!
Лакеї моментально скрутили їй руки на плечах.
— Ведіть її сюди! — командував далі проповідник шляхетського демократизму, показуючи двері спальні. Лакеї пхнули Маланку до спальні, в котрій було темно і тільки з сусіднього покою доходив туди скісний стовп світла.
— Обшукайте її, чи чого не вкрала, — командував він дальше і, засвітивши в спальні свічку, примкнув двері від покою. По хвилі розлягся зі спальні голосний крик Маланки — такий голосний та розпучливий, що прочі панове в покої аж здригнулися.
— Кайцю, не роби дурниць! — скрикнув, не рушаючися з місця, пан Альфонс.
— Ну, що ви скажете про таку відьму? — гнівно говорив Тадзьо, оглядаючи свій розфалатаний рукав. — Адже її справді варто провчити.
Пан Еміль усе ще сидів на фотелі, держачися обома руками за живіт і загризаючи губи з болю.
— Ох! Та я б її роздер! Я б її... Адже се звір якийсь, не дівка!
В спальні крик утих, тільки чути було глухе шептання, тихі прокляття пана Калясантого та важке сапання Маланки. Паничі в покої замовкли і прислухувалися, їх лютість помалу втишувалася, верталася холодніша розвага, і в серці у кождого робилося якось несмачно, а далі чимраз більше бридко і погано. Усі почули, що на їх очах, при їх помочі і співуділі сталося ось тут щось таке дике та несуразне, таке погане та огидне, що може важкою плямою впасти на ціле їх життя, одним замахом розбити всі їх плани і надії, що вони, перед хвилею ще весела і безжурна компанія, оце неждано-негадано перебули одну з рішучих, фатальних і страшних хвиль свого життя. І як се сталося? З чого се пішло? Пощо, для чого се так вийшло? Фатальна хвиля була така коротка, така незвичайна, ні з чим не зв'язана, нічим не мотивована, що розум не вмів у першій хвилі впоратись з її вражіннями, не вмів дійти до якого-небудь ладу. Всі вони сиділи понурі і пригноблені, навіть пан Альфонс стратив свій філософічний спокій і, кинувши в кут недопалене сигаро, крикнув голосно, обернений до дверей спальні:
— Кайцю! Скажу тобі рішучо, що ти крайня худобина!
В тій хвилі з лускотом отворилися двері покою, що вели з передпокою, і в них показалася постать старого сивоголового мужика, без капелюха, з розвіяним довгим волоссям, босого, в короткім суконнім лейбику. Лице його було образом тривоги і перестраху. Се був старий Деменюк.
— Моя дитина! Моя дочка! Де моя дочка? — скрикнув він, впадаючи до покою. — Де вона? Я чув її крик — ще он там, за городом бувши, я чув, як вона кричала: "Татку! Татку! Рятуйте!" Скажіть, панове, де вона? Де ви її поділи?
В тій хвилі зі спальні роздалося страшенне, проймаюче стогнання, мов чоловіка, що конає у страшних муках, а при тім має щільно затканий рот і не може кричати. Деменюк, мов ранений звір, кинувся туди, отворив двері і, бачачи, що там діється, заревів мов скажений, так що паничам здавалося, немов увесь фільварок захитався в своїх основах від сього нелюдського крику.
Потім голосний стук, немовби хто кинув міх жита з поду на землю, і глухий зойк пана Калясантого — потім довга, довга тиша, переривана тільки якимсь шелестом, якимсь шептом та важким хлипанням. Паничі сиділи мовчки на своїх місцях, тільки пан Альфонс неспостережено на пальцях вийшов на подвір'я і велів чим швидше запрягати коні. Потім отворилися двері спальні і вийшов старий Деменюк, піддержуючи Маланку. Вона була смертельно бліда, її прекрасна голова безсильно звисала на батькове рам'я, а руки обіймали батькову шию. Не кажучи ані слова, обоє вийшли геть з покою, а за хвилю були за обрубом фільварку, мов дві безтілесні тіні потонули в сумерці тихої, теплої літньої ночі. Ще пару мінут пройшло, і гості, не дочекавшися Адася, посідали на фіакра і на Адасеву бричку і веліли візникам їхати якмога швидко.
В покої, де недавно перед тим відбувалися всі оті потрясаючі сцени, ще світилося, лакеї мовчки робили порядок після недавньої сутолоки, коли нараз мовчки ввійшов до покою Адась. Він був задиханий, мокрий від роси і також блідий як стіна. Та лакеї сього не завважали, бо й самі були збентежені і тремтіли на саму думку про те, до якого діла були помічниками.
— Що тут сталося? — запитав Адась, озираючись довкола.
— Ні... нічого.... про... прошу ясно... ного пана, — пробулькотів один лакей.
— Вони поїхали?
— Так.
— Чому на мене не чекали? Що се значиться? Відки тут такий непорядок? Ай!
Адась скрикнув се остатнє слово, немовби нараз наступив на остре скло і воно вбилось йому глибоко в босу ногу.
А причиною сього викрику було те, що він побачив свою спальню отворену, ліжко збентежене, свічку засвічену, крісло перевернене.
— Що тут сталося? Хлопці, говоріть зараз! Що тут було?
— Та... та... та нічого... Що ж би... мало...
Адась прискочив до одного з них мов у нападі скаженої лютості, вхопив його за груди і, потрясши ним, безсильним зо страху, мов горсткою, крикнув йому над ухом.
— Мерзенний! Зараз мені скажи, що тут було, а ні, то смерть твоя!
Лакей, увесь тремтячи і ледве видушуючи з горла слово по слові, оповів коротко, що сталося. Оповідання се неначе сокирою підтяло Адася.
— Ідіть спати! — сказав він лакеям, а сам по їх відході замкнув за ними двері. Потім сів при столі на фотелі, де ще недавно сидів пан Альфонс. Сів і впер очі в світло лампи, прислонене рожевим абажуром. Тонучи поглядом у тій світло-рожевій плямі, він сидів без думки, без руху, але й без сну, аж поки пляма не почала бліднути-бліднути, поки літне сонце золотим колесом не викотилося з пурпурової мряки і не зазирнуло крізь вікно до його покою.