— О, ми всі йдемо! Всі йдемо! — закричали гості.
— А по вечері я відвезу всіх гостей своїх повозом до Львова, — додав Адась.
На тім і стало. Всі гості попрощалися і вийшли. Адась поцілував маму в руку і шепнув їй до уха пару уриваних слів, а потім прожогом побіг на подвір'я, щоби провадити гостей через подвір'я в сад, відки йшли стежка на луку, далі на польову дорогу, через місток, а опісля піднімалася доволі круто, звиваючися тонесенькою гадюкою поперек буйного пшеничного лану, поперек другого лану з картоплями до фільварку.
Д-р Васонг лишився в салоні остатній, крутився, немов забув або згубив щось, а очима пильнував паню Олімпію і навіть украдком давав їй якісь знаки.
— Панове Чапські, — сказав він до обох паничів, що ждали на нього в дверях салону, — прошу йти і сідати, я зараз виходжу. Я ще маю словечко...
Паничі, не дослухуючи, пішли до фіакрів, що стояли близько виїздової брами, і, не відпрягаючи коней, пасли їх по травниках. А д-р Васонг, лишившися з панею Олімпією сам у салоні, наблизився до неї і почав полушептом:
— Прошу вельможної пані, я хотів...
— Пст... перепрошаю! — шепнула пані і озирнулася, шукаючи когось очима. Очевидно, вона шукала о. Нестора, але його не було в салоні.
— Ах! — промовила вона якось нетерпливо, а потім, обертаючись до д-ра Васонга, говорила до нього:
— Ну, прошу пана меценаса, чим можу служити?
— Перепрошаю... Може, то неделікатно з мого боку... але я маю поручення, виразне поручення з виділу шляхетського касину представити вельможній пані справу пана графа Адама. Хоча він і повнолітній, та все-таки... виділ, уважаючи на його ім'я, на його знамениту сім'ю, не хотів поступати з ним відразу беззглядно... Знають вельможна пані, яка се неприємна історія...
Меценас м'явся на місці, та пані Олімпія слухала його досить нетерпливо, очевидно, думка її занята була чимось зовсім іншим.
— Не знаю, коханий меценасе, чи добре розумію вас, о що тут ходить? — сказала вона, усміхом маскуючи свою нетерпливість.
— Думаю, що пан Адам сказав пані графині о тім гоноровім довзі, о тих трьох тисячах гульденів, з котрими він залягає. Реченець умовленої сплати вже минув. Після регуляміну виділ повинен був уже вивісити його ім'я на чорній таблиці, але я, знаючи, як неприємно було би се пані графині і ще декому, просив а навіть формально поручився...
— Спасибі вам, пане меценасе, щире спасибі ! — промовила пані, стискаючи руку д-ра Васонга. — Знаю вашу щирість і доброту. А щодо того довгу, будьте зовсім спокійні. Думаю, що Адась завтра сплатить його.
— Завтра? — здивувався д-р Васонг, котрий знав добре грошеві клопоти графині і Адася, що ще нині по дорозі, не знаючи о його делікатній місії, жалувався перед ним, що не має грошей на жнива.
— Так, завтра! — коротко і рішучо промовила графиня. — Adieu*, коханий меценасе! Щасливої дороги!
"І відки се вони думають до завтра роздобути таку суму грошей? — міркував д-р Васонг, сідаючи на фіакра. — Бо щоби сей старий скупиндряга так для неї розщедрився, се трудно припустити. Ну, та побачимо, побачимо!"
Ще гості не зовсім щезли з виду, ще в саду чути було гомін відходячих, а при брамі ще лагодилися до їзди фіакри, коли пані Олімпія від д-ра Васонга прямо полетіла до офіцини, де жив о. Нестор. Вона відразу, як тільки відвернулася від остатнього гостя, зробилася немов зовсім не та. Щез її маєстатичний спокій, щезла свобода і веселість. Лице облила блідість, тонкі губи розхилилися і тремтіли нервово, по всім тілі пробігала якась холодна дрож. Страшенна нетерплячка гнала її, смертельна тривога, щоб сподівана буря не захопила ще відходячих гостей, щоби ся гарна гостина не скінчилася скандалом. Вона формально бігла до дверей офіцини. І мала щастя. Ще хвилина, і було б запізно. В сінях офіцини вона лицем до лиця зустрілася, мало що чолом об чоло не вдарилася з о. Нестором. Сей був зовсім мов безумний, пищав, кричав, ламав руки, стогнав із глибини душі.
— Боже мій! Отче Нестор! Що вам таке? Що сталося? — скрикнула пані Олімпія ніби нехотячи, а проте твердо і рішучо загороджуючи йому вихід на подвір'я.
— Пропав я! Пропав! — стогнав о. Нестор. — Обікрали мене!
— Та хто? Як? Коли? — вся тремтячи, допитувалась пані.
— Ах, пустіть мене! Нехай кричу гвалт! Нехай збігаються люди! Се не може бути! Кілька хвиль тому... В білий день... Адже ж се нечуване...
О. Нестор задихався, уривав слова, упадав під ваготою страшної новини так, що ледве держався на ногах.
Пані Олімпія, хоч сама, видимо, перелякана і до глибини душі збентежена сею новиною, взяла його за руки і лагідно впровадила оп'ять до його покою, посадила на канапі і сама сіла насупротив нього. Тільки тоді почала говорити — лагідно, стиха, розумно і спокійно, немов уколисуючи до сну переполошену нічним привидом дитину.
— Бійтеся бога, отче! Не робіть скандалу! В вашім власнім інтересі так ліпше буде. Розкажіть докладно, що сталося? Поміркуємо разом, що робити. Не бійтеся! Се ж не може бути, щоб так середу́дня в моїм домі...
— А от же видно, що може бути! — перебив їй о. Нестор. — І як се сталося, я й досі не розумію. Ще сидячи отам у вас, у салоні, я пригадав собі, що лишив вікно незамкнене. Приперте зсередини, та незащеплене. Щось мов пхнуло мене. Дай, думаю, піду та защеплю. Стереженого бог стереже. Підходжу до помешкання — двері, оті, сінешні, защеплені зсередини. Господи, се що значить? Я глянув на вікно свого передпокою — заперте і зсередини заслонене фіранкою. А тямлю добре, що коли ми обоє виходили, то фіранка була відслонена. Я так і обімлів на ногах. Поспішаю щодуху у фіртку, та в сад, та довкола офіцини, щоб заглянути крізь отсе вікно, але з-за вугла чую стук у моїм покою, брязкіт замка. Я до вікна — воно також заперте зсередини і заслонене моєю реверендою. Щодуху вертаю назад, приходжу до дверей — заперті. Трібую їх — незамкнені. Входжу в сіни, до дверей свого покою — замкнені. Я до кишені, за ключем — нема ключа. Тоді я, мов одурілий, пішов до салону, а там-ви дали мені ключ. Що про се думати, га? Чудо якесь чи пряме злодійство? І чиє?
— Отче коханий! Не спішіться посуджувати нікого! — говорила пані Олімпія, котра з дрожжю в тілі слухала сього оповідання. — Я нічогісінько не знаю, крім того, що по вашім приході побачила ключ на софі. Ну, але що ж далі?