Едзьо сказав, що мама його з Люсею в сих днях мають бути у Львові, то чому ж би й пані графиня не могла приїхати? Се ж зовсім недалеко і, певно, не зробить пані ніякої різниці в господарстві! Пані Олімпія приняла сю відомість з великою радістю і дала слово, що "певно-певнісінько приїде, щоб уцілувати дорогу Мільцю і її прекрасну донечку, — О, я чула, що донечка в маму вдалася, що всіх чарує своєю красотою, що проявляє незвичайні спосібності! Ні, вже хоч би там що, а я мушу поїхати, відновити так дорогу для мене знайомість!" Пан Едвард, хоч економіст і фінансист, був формально очарований тою сердечною щирістю і тою глибиною благородного чуття, яку проявила пані Олімпія.
Та звільна розмова в салоні ставалася живішою, голоснішою і загальнішою. Два найстарші і найповажніші з-поміж присутніх панів (звісно, не числячи д-ра Васонга, котрий в таких товариствах ніколи не виривався на чільну роль і сій скромності в значній часті завдячував свою популярність у аристократичних сферах) звели розмову на сю дорогу; довкола них громадилося звільна все більше цікавих, котрі інколи втручували й свої уваги, поки вкінці всі присутні в салоні не прилучилися до сього кружка. Розуміється, крім о. Нестора, на котрого тепер справді вже ніхто не звертав уваги і котрий спокійно сидів собі в своїм кутику, похитуючи головою та шевелячи губами і немов жуючи щось своїм беззубим ротом.
— Я завсігди стою на становищі народнім! — з пафосом та без пересадної гарячості голосив пан Калясантий, ходячи здовж по салоні попід руку з д-ром Альфонсом Дзержикраєм. — Уважаю се за свій святий обов'язок стояти на такім становищі. Поза становищем народним, на грунті космополітизму, нема для нас спасенія. Пропадемо, щезнемо безслідно!
— Се дуже гарно з вашого боку, — мовив д-р Альфонс, — і я думаю, що на тім пункті кождий мислячий чоловік з вами згодиться. Та все-таки те народне становище треба б троха докладніше пояснити. А то як же се? Адже й "Towarzystwo Demokratyczne" в р. 1846 голосило те саме, що стоїть на становищі народнім, а тайком організувало різню шляхти. Голословне кидання такого широкого терміна має в собі багато небезпечного, і се власне я вважаю хибою тої газети, при котрій ви працюєте.
— Смію запевнити пана доктора, що помиляєтесь. Я готов зараз завтра предложити вам скілько хочете нумерів газети і показати в них статті, де докладно вияснюється, як ми розуміємо народне становище.
— Не смію твердити, щоб такого вияснення в вашій газеті не було, — крий боже! Мусить бути, що се я такий недбалий читець, що не міг сього ніколи дочитатися, — не без іронії мовив д-р Альфонс.
— Я також мушу признатися до того самого гріха! — додав Едзьо Чапський. Се до живого діткнуло п. Калясантого, немовби хтось устромив йому за пазуху пучок кропиви, — так він кинувся і, тяжко сапаючи, сів охляп на м'якім кріслі.
— Ну, панове, — скрикнув він патетично, — се вже з вас якась сторонничість говорить. Для того, що моя часопись... — в патетичнім запалі він любив говорити "моя часопись", хоч не був її властителем ані редактором, а тільки звичайним співробітником і слухачі його добре знали о тім, — має демократичну вивіску...
— Скажіть радше: демократизм на вивісці! — шпигонув Едзьо.
— Вивішений демократизм, — додав Дублянчик.
— Прошу, панове! — поважно і з докором скрикнув п. Калясантий. — Я не дав вам причини до того, щоб ви жартували надо мною! Дуже прошу! Тут справа поважна. Для того, що моя часопись має демократичну вивіску, ви вважаєте себе в праві глядіти на неї крізь партійні окуляри, не розбираючи ближче, яка, властиво, суть її провідних ідей. Скажу одверто — се не є властива дорога! Се не по-обивательськи! Се навіть не патріотично, бо, виступаючи против такої газети, спиняється заразом хід тих ідей, котрі вона хоче, ширити, і котрі також я, я, мої панове, як мене всі тут знаєте, цілковито приймаю за свої.
— Отсе, власне, інтересно! Власне, цікаво! — радісно скрикнув д-р Альфонс, сідаючи також на кріслі насупротив Калясантого. — Прецінь раз маємо перед собою чоловіка, котрий сміло і явно говорить, що поділяє вповні ідеї і тенденції газети, — значить, зможе і, певно, схоче й нас усіх познайомити з тими ідеями, втаємничити нас в них, коли просте читання тих друкованих слів і речень, котрими день, у день заповнена ся газета, зовсім до сього не вистарчає.
— Пан доктор усе ще зволять іронізувати, — якось жалібно сказав п. Калясантий. — Я сим оружжям не воюю, на іронію іронією не буду відповідати. Приступлю прямо до річі. Страшить вас демократизм моєї газети...
— Але ж не страшить! Чого нам його боятися?
— Ну, антипатичний вам мовлячи загально. Адже ж так? Але кілько ж то разів ми вияснювали, що сей демократизм в нашім розумінні від демагогізму далекий, як небо від землі! Ми демократи і думаємо, що при кінці XIX віку кождий розумний і чесний чоловік мусить бути демократом.
— Спасибі за комплімент! — сказав їдко д-р Альфонс, кланяючись Калясантому. — Значить, в такім разі я, що з гордістю називаю себе аристократом не тілько з уродження, але і з переконань, по-вашому, буду нерозумним і нечесним, чоловіком.
— Тілько терпцю, докторе! Тілько терпцю! Тілько порозуміймося! Вислухайте мене, а тоді робіть свої уваги. Коли я згадав про демократизм, то я згори зазначив, що його не слід мішати з демагогізмом. Здається, непотрібно б і толкувати, а треба, бо в остатніх часах у нас аж надто часто мішають одно з другим. Адже ж недавно ще в Варшаві появилась була людова "демократична" газета, котра як свій основний постулат до суспільності ставила "podporządkowanie wszelkich interesów interesom chłopskim"*. Ce значить — шляхта, міщани, патріотизм, література, наука — все набік! Хлоп іде! На престіл з хлопом! "Я не вмію ні читати, ні писати, а мене хотять на польського круля обібрати!" Тямите сю казку? Отсе звалося у нас демократизмом, правдивим, патентованим демократизмом, а на ділі се прецінь ніщо інше, як брутальний, простісінький демагогізм, охлократія з усею її огидою, прибрана в метафізичну фразу.
— Ну, однако! Пан Калясантий остро виражається! — замітив Едзьо.