Розставивши все в порядку, о. Нестор узяв аркуш паперу і почав списувати — старанно, виразно і по порядку — кожду категорію тих цінних речей. Ся праця забрала йому доволі много часу; пройшли дві години, поки він списав усе і підвів суму всьому свойому маєткові. Почисливши все звільна, він прочитав остаточну цифру без голосу, тільки шевелячи безкровними тонкими губами. Прочитав і мов одеревів, не зводячи очей із паперу. Ще раз прочитав, а потім стрібував вимовити наголос ту цифру, немов очам своїм не вірив, щоб се могла бути правда.
— Дві... двісті п'ят... десят тисяч, — прошептав він півголосом і широко витріщені очі впер недвижно у пусту просторінь перед собою, — двісті п'ятдесят тисяч — чверть міліону! Ну, я ніколи не думав, щоб аж тілько того було! Ніколи не надіявся! Ніколи б був не повірив, якби мені се хтось інший сказав! А тим часом... так, не інакше! Рахунок зовсім вірний — цифри не брешуть! Он воно як! Он на що вони зуби острять!
І раптом знов тривожні думки, мов чорнохмари, поволоклися по горизонті його уяви.
"О, вона мусить догадуватись, мусить знати, кілько у мене грошей є! Може, не все знає, але догадується. Вже вона недаремно так довгі літа до мене прилещувалась, обсновувала мене незначно, мов павук тонкою павутиною, аж поки не зробила рабом, невольником, безпомічним і заразом такою пожаданою добичею! Боже, боже! Якими манівцями, якими крутими дорогами ти вів мене, в справедливім гніві своїм вів мене, поки не довів до пізнання мого впадку, мого нещастя!"
І він зажмурив очі, притаїв дух, весь углибився в своє нутро, у спомини, в минувше. Там десь глибоко в його мізку блисли, мов два огники, палкі очі графівни, панни Олімпії, зарисувалися її чудово гарні очерти лиця, губ, носа, запахли її золотисті кучері, котрих запах тоді так хапав його за душу. Та нині він здригнувся від тих споминок. Адже ж се був початок його нещастя! Се була та солодка отрута, котрої закоштувавши, він отруїв ціле своє життя. Від тої першої хвилі, коли оті блискучі очі зустрілися з його поглядом там, у графівській офіцині, переробленій на школу, ся женщина сталася прокляттям його життя, його фатальною звіздою, що причинила йому несказанну силу мук і терпіння, мов ржа залізо, згризла всі його молоді чуття і пориви, спаралізувала всі влади його душі, знівечила його спосібності, зв'язала його надії, вигризла, витравила все те, що чинило його правдивим чоловіком, заплюгавила його душу споминами грішних бажань і грішних учинків; — і все те,все те пощо? Для якої цілі? Зразу, певно, без цілі; тільки силою самого фаталізму, нерозривно зв'язаного з жіночою природою, а потім — ох, потім фаталізм став свідомим демонізмом! "Ся женщина — то мій злий дух, то демон-спокусник, що облесливими словами приведе чоловіка до упадку на те тілько, щоб насміятися над ним, втоптати його в болото, взяти його під ноги!"
О. Нестор усе ще сидів, опертий ліктями о стіл і затуливши долонями зажмурені очі. Він увесь тремтів, вдивляючися очима фантазії в ті несамовито блискучі очі графині Торської, котрі тепер ясніли перед ним, ненастанно, вперто свердлуючи його до дна душі, так само, як свердлували його тоді, в фатальній хвилі його найтяжчого упадку.
"Демон! Демон! Демон! — вертіло в його голові. — Се не проста жінка, се справді відьма, — недаром люди по селі говорять про неї, що вона кров людську ссе! А хіба ж мою не виссала? Хіба мене не зв'ялила? Чи не готовиться з'їсти мене до решти! Господи, рятуй мене від злого духу! Поможи мені ще вирватися з сеї западні, щоб я міг хоч раз дихнути свобідно, про направу того, що я ухибив цілим своїм життям!"
І він знов схопився і з подвійною силою, з гарячковим поспіхом почав ховати свої гроші по різних кутках, у різні скритки. Ще не був готовий і до половини з сею роботою, коли, втім, голосне стукання до дверей його покою перервало тишу і збентежило його до решти. Він аж підскочив зо страху, бачачи багато куп паперів і грошей на столі, бачачи неможність поховати все те в одній хвилі, і не знав, що має діяти. Чи удати, що спить, і не відзиватися? Ану ж се хтось у злім; намірі приходить, а не чуючи йото голосу, осмілиться і влізе досередини? Адже поки б він міг докликатися помочі, то могло б бути запізно! Він рішився обізватися, вхопив із шафи простирало і кинув його, на стіл так, що воно накрило гроші, на простирало кинув подушку, потім стару реверенду.
"Скажу, що роблю троха порядок у покої, а впрочім, не позволю ні до чого доторкатися... Не впущу сюди, запру двері до сього покою... Коли хто чого потребує, най ввійде до кухні і там скаже..."
Тим часом стукання до дверей роздалося другий і третій раз, поки вкінці о. Нестор, поховавши важніші сліди свого заняття в покої, не зважився вийти до кухні, запираючи за собою покоєві двері.
— Ну, хто там? Хто там? — озвався він, коли стукання знов роздалося твердо, хоч і не надто міцно.
— Та то я, панотче!
— Що за я?
— Та я, Деменюк.
— А чого вам?
— Та може би єгомость отворили? Може, чого треба, то я би...
О. Нестор тим часом успокоївся. Голос Деменюка, котрого зразу серед зворушення не пізнав, був для нього мов холодна вода в спрагу, Деменюка одного він не боявся, хоч і перед ним не видавався ніколи зі свого багатства.
— Та й стукаєте ж ви, Юрку! — з лагідним докором мовив о. Нестор, коли Деменюк увійшов до кухні і поклонився йому. — Я трошечки задрімав, нараз чую, мов гармати гримають. Я аж перелякався, гадав, чи не революція яка в селі.
— Та перепрашаю єгомостя, — з заклопотанням сказав Деменюк. — Я не хотів, бггме, не хотів! Тілько — знають єгомость мою натуру... Так мені тота дівчинисько з голови не сходить... І так мене щось сими днями за серце тисне, все мені здається, що якусь велику біду пошле бог на мене.
— Ну, Деменюку! Гріх вам таке говорити! — відповів о. Нестор, хоча сам не менше Деменюка вірив у прочуття, сни і віщі знаки. — Не слід нам, грішним, забігати наперед у божі присуди. Що бог пошле, то пошле, то мусимо витерпіти.
— Та я против того нічого й не мовлю, прошу єгомостя. Вже як прийдеся витерпіти, то що й казати, його свята воля. Але я сам не знаю, що маю думати про Маланку. Зовсім дівчина змінилася за сих остатніх кілька неділь.