— Я би отця духовного о щось просив.
— Ви, Юрку? — здивувався о. Нестор. — А то що такого?
— Та я не знаю... Може, то єгомостеві не в лад буде...
— А боже мій! Юрку! Говоріть-бо попросту!
— Та знають єгомость... Моя Маланка... ота, що в коваля служить...
— То ніби ваша дочка?
— Та так, так, дочка! Одиначка моя. Господи, тілько й усеї моєї рідні.
— Ну, і що ж з нею?
— Та недобре, прошу єгомостя. Дуже недобре.
— Захорувала?
— Е, ні, борони боже! Хоч, правду кажучи, якби захорувала, то, може б, мені не було тілько гризоти.
— Ну, а що ж? Пустилася на злу дорогу?
— Свят, свят, свят! А що то єгомость говорять! — аж зупинився з переляку Деменюк. — Хіба я на те свою дитину годував, і кохав, і в страсі божім виховував, щоб вона на злу дорогу пішла? Адже ж єгомость знають її!
— А знаю, знаю! Чесна дівчина, щира, роботяща...
— Е, що тото! Я її батько! Не хочу хвалитися, бо то не моя заслуга, а божа ласка. Але скажу по правді: то золото — не дівчина. Послушна, працьовита, порядок любить, мене, старого, шанує, для господаря, як рідна дитина... Ні, на свою Маланку я ніколи не пожалуюся.
— Ну, так яка ж вам з нею гризота, Юрку?
— Така, прошу єгомостя, гризота, що цур їй та пек! Але почекайте, ще одно маю вам про неї сказати, нібито про мою Маланку... Знаєте, єгомость, що, крім доброго серця і здорових роботящих рук, дав їй господь і красоту. Не знаю, чи на щастя, чи на горе. Бо в біднім стані красота для дівчини рідко коли добро... Та чень то господь милосердний якось оберне. Бачите, сподобав собі її ковалів син, того-таки коваля, у котрого вона на службі.
— Максим, Максим ковалів, ага, ага, пригадую собі його.
— Той сам, прошу єгомостя. Гарний парубок, добрий, щирий і маючого батька син. Сподобав дівчину і батькові свому та й мені оповівся. Що ж, я хіба господу богу подякувати можу за таке добро — кращого зятя і придумати не міг би. Та й коваль не від того. Чесний чоловік, знаємося від молодих літ, за маєтком він не гонить, дитину мою пізнав добре і полюбив. Бачите, панотче, все так і складаєся, щоб до доброго кінця дійти.
— Та дай вам боже, Юрку! Дай боже вам і вашій дитині всього доброго. Хоч то з тим ковалем...
— Лиш одно лихо, прошу єгомостя, — перебив його Деменюк.
— А то яке?
— Та не знаю, як і сказати. Бачите, наш панич, пан Адась... Не знаю, що йому сталося, досить, що від якогось часу не дає Маланці спокою. Чи в полі, чи в саду, чи в лісі, чи на пасовищі — де тілько вона покажеся, так, щоб не при людях, зараз він коло неї і вродиться. І баламутить мені дитину, прошу єгомостя, — от біда! Наговорює їй, щоб не йшла за Максима, щоб ішла до нього в службу, що він її зробить панею, візьме з собою до Львова, ожениться з нею і всякі такі дурниці. Дівчина вже і просилася у нього, і втікала, і всяко відповідала йому, а він усе своє товче. Якби то простий-парубок або який чужий, то вона б собі дала з ним раду. А то ж нашої дідички син, я у його матері служу, то бідна дитина боїться надто остро з ним обійтися, щоб, буває, і мені, і їй чим-небудь не пошкодив. Бо що йому? Хіба тяжко нам, бідним, досолити?
О. Нестор похнюпився і посумнів, слухаючи тої мови. Видно було, що вона дуже немило вразила його.
— Так чого ж ви хочете від мене? — спитав він нарешті.
— Або я знаю, чого й хотіти! — безрадно сказав Деменюк. — Я до єгомостя, як до рідного батька...
— Е, що там батька! — якось сукристо буркнув о. Нестор, котрого ся історія, очевидно, шкребла по серці. — Нехай дівчина пильнується, — що ж тут більше можна порадити?
— То-то й клопіт мій, — журливо говорив Деменюк. — Досі я хоч знав про підходи панича, та не боявся нічого. А тепер боюсь. Від кількох день щось сталося дівчині. Ходить як сама не своя. Раз весела, аж немов іскри від неї скачуть, то знов потім сумна, що й слова від неї не видобудеш. І годі зміркувати, що вона думає, чого хоче і що з нею дієся.
— То злий знак! То дуже злий знак, — сказав о. Нестор.
— Власне, власне! І я так думаю, — підхопив Деменюк. — І для того я хотів просити — тілько най єгомость не гніваються за мою смілість! — чи не схотіли би єгомость самі з нею переговорити?
— Сам?
— Ну, ні! Разом зо мною. Але, може би, єгомость ліпше промовили їй до серця, може би, вона сказала, що з нею сталося.
— Гм... Се можна... Поговоримо.
— О, велике спасибі єгомостеві! — сказав Деменюк, цілуючи кістляву руку о. Нестора. — Я знаю, вона єгомостя поважає і любить, як рідна дитина, і нічого перед єгомостем не утаїть. Отсе вже зараз будемо проти ковалевої хати, то я викличу її в садок та й поговоримо.
Лице Деменюка прояснилося, згорблена стать випростувалася при тих словах. Він мимоволі прискорював хід і випереджував о. Нестора, та по хвилі, похопившися, зупинявся серед дороги і дожидав старенького священика, щоб опісля ще раз і ще раз повторити те саме. О. Нестор ішов мовчки, тільки раз у раз шевелив губами, немов нечутно розмовляв з кимось незримим.
. Отак ідучи, вони по недовгім часі дійшли на кінець села. Остатня хата була ковалева. Вона стояла наліво від гостинця, обведена високим дощаним парканом з широкою брамою і містком до гостинця, мов якась фортеція, що сторожко глядить у безмежні поля, котрі зі сходу і полудня притикали тут до села. Тільки к півночі понад невеличкою болотянистою річкою Торівкою тяглися довгою крутою змією головаті верби серед лугових сіножатів, а далі, за сіножатями, піднімалось узгір'я, на котрім у вінку тополь стояв фільварок, де господарював панич Адась, а за фільварком, обмежуючи зовсім видокруг з того боку, дрімав могучий панський ліс.
Зараз насупротив хати-фортеції, направо від гостинця, без огорожі, тільки обкопана невеличким ровом, стояла зброївня села — кузня. Невеличка, гонтою побита, з навислим передом, спертим на чотирьох стовпах, вона в робучий день усе була отворена, вічно лунала веселим гомоном людей, іржанням коней, стуком молотів та різким металічним дзвенькотом ковала. Тут раз у раз, від ранку до пізньої ночі, сопів важкий міх, прискав огонь у горнилі, скакали зиндри з-під могучих ударів молотами, скрипіло залізо, гризене пильниками, оберталося точило під дашком, кружляла чарка горілки між веселою робучою компанією, ішли розмови, жарти, оповідання, чергуючись з палкою енергійною працею. Се справді була зброївня села. Тут виковувались усі оті лемеші, зубці до борон, серпи, коси та заступи, що опісля як піонери людської культури мали йти в широкі простори піль, риючи, дроблячи, валячи лавою та підгризаючи буйну ростинність людям на пожиток. Тут кувались вози, тачки та теліжки, підковувались коні та людська обув, щоб тим легше могли поборювати трудності, які сама земля, самі оті простори кладуть чоловікові при переході з місця на місце. Та й дерева, ліси, каміння, річка і вітер — ніщо не було безпечне перед отим гніздом голосної, шумної, загарливої праці. Тут виковувано сокири і топори, що, виострені на точилі, блискали смертельною погрозою до того лісу, що ген там далеко на узгір'ї дрімав, мов темна хмара, тужливо шумлячи, немов сумуючи заздалегідь над своєю загибеллю, котрої насіння виковувала оця невеличка сільська кузня. Відси йшли в світ пили, свердли та долота, зладжені і виострені на те, щоб різати, лупати, вертіти та довбати зрубані трупи лісових велетнів, немов розжовувати їх залізними зубами людям на пожиток. Відси вийшли ті знаряди, що он там геть-геть унизу, за фільварком, де річка Торівка широким півокругом опоясує узгір'я, поклали поперек неї могучу греблю, зробили чималий став, побудували млин та запрягли оту саму річку, як другого сліпого Самсона, щоб задармо обертала його колеса. І вітрові грозилася кузня, бо з неї, а не відки, виходили знаряди, що на дальших сугорбах узгір'я, схованих за краєм видокруга, поставили цілий ряд здорових вітряків. Одним словом — оцей невеличкий будинок, спертий на чотирьох стовпах, як баба-яга на костилях, був великою і могучою силою, котрої впливи йшли широко і далеко навкруги, ширше і дальше, ніж західний вітер міг донести відгомін стуку молотів та дзвенькіт ковадла, що в ній розлягалися.