— Ой, правда, правда! — говорила пані. — Хіба ж я йому сього не говорю? Та що то поможе? Він не забув іще своїх віденських часів. А в додатку компанію собі підібрав...
— То-то й є! То-то й є! — підхопив о. Нестор. — Як то німці кажуть: Bö...böse Gesellschaften verderben gute Sitten*. А тут, на біду, Адасеві обичаї ніколи не були надто добрі. Не було що так дуже й псувати.
— Ні, панотче! Сього не говоріть! Се несправедливо. У Адася золоте серце, благородна душа. Я се знаю ліпше, ніж хто-небудь другий. З нього може вийти і, дасть біг, вийде ще дуже гарний чоловік.
— Дай боже! Дай боже! — півголосом промовив о. Нестор.
— І компанія його непогана. Противно, по доборі тої компанії, власне, найліпше можна пізнати його характер, його вироблений смак і дистинкцію. Обивательські діти, з дуже добрих домів, образовані, добре виховані. Правдива приємність з ними говорити.
— Тілько неприємність платити! — сердито буркнув о. Нестор.
Пані Олімпія довгим поглядом окинула його, поглядом, у котрім виразно малювалася погорда аристократичної натури до плебея і його плебейської логіки, котра всякі духові і товариські приємності і користі міряє і цінує на ціну грошей. Та вона перемогла себе, щоб не підпустити шпильки о. Несторові, і лагідним, трохи жалібним тоном говорила далі: — —
— Платити б ще нічого. Товариство, в котрім Адась обертається, вимагає того, щоб не дуже дорожити грішми. Впрочім, для Адасевої кар'єри се може бути дуже корисне... дуже корисне. Є навіть надія... Коли б тілько якийсь час іще нам продержатися.
О. Нестор сидів як на шпильках. Розмова на сю тему йому дуже не подобалась, ворушила в його душі щось недобре, неприязне. Під впливом того внутрішнього зворушення він оживився, випрямився. Голос його став певніший, рухи живі і різкі, в запалих старечих очах заблисли дві іскорки. Він знав уже з досвіду, чим скінчиться вся ота прелюдія. За час його десятилітнього побуту в дворі не раз уже йому доводилось її слухати. То Адась, то пані Олімпія вигравали її перед ним і завсігди кінчили покликом до його каси. Тільки той, хто знав усю безодню його скупості, а також правдивий характер його відносин до обоїх панства Торських, міг би зміркувати, яку тяжку і безвихідну внутрішню боротьбу мусив переходити сей нещасний старець, на яку тортуру розпинали його оті просьби. Та досі жадання панства Торських були скромні, хоч і йшли звільна та постійно все вгору. Сто гульденів, двісті, п'ятсот, ну, тисячу (на висилку Адася до Відня до шляхетського інституту Theresianum) — се все були жертви або дрібні, або усправедливлені такою потребою, котру й тісноумний о. Нестор при деякім напруженні міг зрозуміти. Але тепер, очевидно, діло закроєне було на ширший розмір. Вже сама вступна вість про програні Адасем півтори тисячі казала сього догадуватись, а кінцеві слова пані Олімпії про те, що треба б їм (при такій Адасевій господарці) ще якийсь час продержатися, відслонювали перед його уявою широкий і дуже непринадний горизонт.
"Не дам нічого! Не дам ані цента!" — шибнуло в його голові, і він міцно зціпив свої беззубі вилиці, щоб тим закріпити свою постанову.
— Кажете, пані, — процідив нарешті, коли пані Олімпія зробила артистичну паузу і гляділа на нього меланхолійно солодкими очима, — що є якась надія? А що ж то за надія, коли вільно спитати?
— Ах, то делікатне діло! — горячо промовила пані Олімпія. — Секретне діло, котрого я не повинна б розголошувати. Ну, та вам, як старому приятелеві... — і вона, добре обчислюючи ефект кождого свого слова, через стіл простягла свою руку, не зовсім іще позбавлену красоти і еластичності, і м'яко стиснула нею костомахи, обтягнені поморщеним жовтим пергаментом, що становили руку о. Нестора. — Ви знаєте, який у мене Адась красавець, який приємний у товаристві, як уміє подобатись жінкам. Ох, я то давно говорила, що не наука, не знання, не служба, а красота і товариські таланти будуть основою його щастя. І, подумайте собі, одна молода княжна — фамілії не можу вам сказати — смертельно влюбилася в нього. Вродлива, , як ангел, а маюча... Ну, про те нема що й говорити. Досить сказати, перша партія на ввесь край.
— Ну, то дуже гарно! Дай боже щасливо!
— Певно, певно, що гарно; я з усього серця бажаю Адасеві поводження в тім ділі. Та все-таки власне се діло робить мені величезний клопіт.
— А то чому?
— Бачите, в нашім стані такі діла не уладжуються так шасть-прасть. Тут з обох боків ідуть довгі пертрактації, переговори, іноді навіть формальні шпіонування. Тут усе обдумується, важиться, обчислюється. І характери, і склонності та вподобання обоїх молодих, і їх життя, ступінь освіти та вся минувшина аналізуються з обох боків на фамілійних радах скрупулятно, і життя родичів, близьких свояків, і вся, так сказати, генеалогія підпадає під остру критику. Ну, та з тим усім я спокійна. Наш рід хоч не княжий, та все-таки ні стародавністю, ні традицією, ні блиском заслуг тамтому не уступить, а минувшина і прикмети Адася також не бояться критики.
Злобні іскорки живіше замиготіли в очах о. Нестора.
Пані Олімпія, чуючи їх погляд на своїм лиці, схилила очі і сильніше стисла руку о. Нестора.
— Ну, ні, — додала вона, відповідаючи немов на якийсь невисказаний ним закид, — про се не думайте! Так глибоко критика не буде входити. Та інша річ мене тривожить — фінансовий бік справи. Правда, тут критика другої сторони не мусить бути така остра, та все-таки... Прийдеться приймати і віддавати візити, — вже се одно, знаєте, що значить при теперішнім стані нашого маєтку. Кілько тут треба вложити, щоб привести до відповідного порядку помешкання, будинки, туалет, стіл і все, чого треба. Та бо на тім не досить. Треба показати, що Адась господарює, що вміє дбати о маєток, уміє адмініструвати своїм і чужим добром. Він власне почав на фільварку будувати гуральню...
— Чув я, чув про сю його фантазію! — буркнув о. Нестор.
— Чому ж се фантазія? Адже гуральня — одинокий промисл, котрий приносить честь шляхтичеві і дає певний дохід.
— Нехай і так! Але як же се він розпочинає будувати гуральню, не маючи в кишені грошей, а тут іще програє в додатку півтори тисячі? Хіба фантасти або безумі так роблять.