— "Чогож ти саме не розумієш в фільософії королевича Сідгатта?" запитав князь Мирослава по вечері.
— "Багато не розумію. Передовсім дивно мені, що про ті річи не згадують єлинські фільософи, хоч я думав передтим, що вони своїм умом обіймають і небо і землю і все, що є, було або буде"...
— "Ти думаєш може про ту дивну мандрівку душ? Так? Отож так не є. Бо про се згадує Сократ і говорить Плятон, хоч, правда, не так ясно і не так — страшно"...
Мирослав засоромився. Відчув висшість образування Ярослава і говорив дальше вже збентежено, вириваючи дрібниці з науки, яку сам виложив князеви:
— "Не розумію, чому королевич Сідгатто забороняє співати. Адже спів буває не тільки веселий, але й сумний".
— "На се дуже легко відповісти", сказав спокійно князь. "Наука королевича Сідгатта, як ти мені її переповів, противна всяким проявам людських почувань,— все одно, чи ті почування веселі й радісні, чи сумні й понурі. Вона змагає до того, щоб чоловік осягнув передовсім спокій духа, тишину,. те, що єлинські мудрці називають: "ата£ш%иєта",— щоб ніщо не могло ні потрясти нами, ні навіть заколихати гладку і спокійну поверхню нашого духа. А спів так само як плач або танець розбурхує чуттє людини. Ти чув, як недавно співали Берен-дії та Варяги!"...
Князь знов задумався, а його лице стало на мить подібне до дви-жимого піску пустині, коли надтягає ураган. І знов давний тягар духа відбився на нім. Тягар важкий, в кров і пожежу бременний.
Задумався й Мирослав. Він думав над утратою приятеля. На хвилю був його відзискав. А саме тоді, коли князь говорив про те, що вже єлинським фільософам нечужа думка про мандрівку душ; се знаннє князя видалося Мирославу зрівноваженнєм його далекої дороги. Але тепер, коли побачив, з якою легкістю бере над ним перевагу ум князя, почув, що тратить давного приятеля. Се не був вже його ровесник і товариш: се був для нього велитень, що кождої хвилі міг залити кровю великий город Галич і цілу країну. Відчув острах перед його перевагою. І відчув, що безповоротно втратив приятеля. Бо до приязни треба рів-ности, як до щастя в подружі.
— "Чи ще чого не розумієш?" запитав князь Осмомисл, перебігаючи в думці дивну науку свого товариша, "по званню", королевича Сідгатта.
Мирослав, як побуджений з прикрого сну, казав якимсь покірним голосом, як звичайні люди говорять до власть іміющих:
' — "Не розумію, відки могла взятися та дивна і страшна наука
в *голові й серці людини? І чому вона за тілько століть не дійшла коли тут? Бодай як поголоска, як понура казка про убиваннє життя... Адже доходило сюди тілько дивних вістий про менші справи!"
— "На твоє перше питаннє", відповів князь, "може відповів би я тобі, як би я знав докладно життє і діла а бодай всі проповіді королевича Сідгатта. Скажи мені, чи він щасливо жив зі своїми жінками, чи перейшов коли нещасливу любов?"
Мирослав зі здивуваннєм видивився на високе чоло Осмомисла. Його дивувало те, яким чином міг він получити в своїм умі такі річи, як любов до женщини і совершеного Сідгатта-Готаму, "світило світа"...
Відповів:
—— "Не знаю. Совершений Сідгатто не згадує про се, здається, в ні одній проповіді своїй"...
А Ярослав Осмомисл, що сияв мудрістю, й проникливим умом своїм на всі волости й держави довкруги, дивився уважно крізь вікно, в котре недавно світила полумінь з осикового й смерекового костра Настасі. Тай говорив тихо, мов до себе:
— "Благородного королевича Сідгатта мусіло в ранній молодости його зустріти велике, найбільше терпіннє, ще більше, чим мене. А таке терпіннє могло походити тільки відти, відки приходить найвисша солодкість життя, то є від женщини"...
По хвилі:
— "Може се було так: у світлі місяця, при своїй княжій, мармуровій палаті, серед цвитучих рож і запаху сандалового дерева побачив благородний королевич Сідгатто свою найлюбійшу подругу в обняттях каправого парія, з найнизшої касти. Він міг се побачити. Бо правдива женщина як земля віддасться кождому і від кождого прийме плід, коли він тільки приступить до неї у відповідній порі. Для неї все одно, чи насінне, яке прийме в себе,— насінне рожі, чи кропиви, дуба чи шува-ру; при всім відчуває вона однакову розкіш. Адже так учив мене і тебе старий мудрий учитель єлинський, що його моя покійна матір привезла з Византії. Чи памятаєш, Мирославе?"...
Не ждучи на відповідь, говорив дальше тихо, мов до себе:
— "І се правда! Бо те саме говорять і наші прості смерди, що ніколи не бачили єлинських фільософів. З долу і з гори просякає та правда в ум тих, що вміють дивитися на світ. Вона мусіла отворити
очі й благородному Сідгатті. Бо терпіннє тим добре, що дає ясність, як удар твердого креміня об сталь. І тут жерело його величезного змагання, щоб знищити людський рід: аби з ним разом знищити "безіменне" терпіннє. Благородний королевич Сідгатто соромився, назвати його по імени. А може й не соромився, бо воно, те одно терпіннє, обіймає всі инші, як море всі води рік"...
Мирослав запримітив тепер, що князь легко гикається, чого перед тим ніколи не було, і часто западає в глибоку задуму. Щоб дати відіт-хнути князеви від натовпу думок, говорив лагідно й помалу:
— "І ще вчив Готама Будда, Азії світило, всіх учеників своїх і монахів, щоб не заробляли на життє нечесним способом: ворожбою зі звізд і зел, з лету птиць і бігу миший і з кертичин, щоб не обманювали людий зашіптуваннєм їдовитих гадин і скорпіонів"...
— "... Щоб не заробляли ворожбою..."
А князь думав дальше і тихо, мов до себе, сказав:
— "Так, так! Весь напрям тої дивної науки вказує на те, що її спричинила женщина, болючо зранивши серце великого "світила Азії". Може ти пригадуєш собі, чи не зустрічався коли королевич Сідгатто в своїм дальшім життю зі своїми або чужими жінками і як поводився при тім?"
Мирослав оповідав князеви про стрічу аскета Сангамаї з молодою подругою, яка відбулася на очах "світила Азії" і переповів так, що тоді сказав совершений Готамо до своїх учеників.
Князь Осмомисл слухав зі запертим віддихом. Коли Мирослав скінчив, промовив до нього:
— "Так, так, так, так! Се майже певне, що було так, як я бачу... А на твій другий запит вже лекше відповісти. Дивна наука Совершеного дійшла тут уже давно і то не як поголоска. Чиж не знаєш ти, як старий, богатий боярин роздавши майно своє синам, йде просити