Старець не питав більше, лиш почав дрожачими устами шептати молитви. Товпа розступилася перед ним, як морські хвилі, а він благословляючи народ, ішов помалу аж до свойого воза.
Бухнув огонь і затріщала суха смерека, зашипіла червона в нутрі осичина. Костер станув в полумінні й освітив темні тереми княжі й замкову гору і чорні ліси за Дністром і сталеву ленту ріки. Народ кричав як ошалілий: "Всякоє диханіє", а найголоснійше кричали ті, котрим Настася найбільше добра зробила.
А в гарних, галицьких садах дозрівали угорські сливи...
* * *
"Чи бачили все те розумні очі князя Осмомисла з вікна княжої кімнати, переміненої на вязницю? І що діялося в серці князя?" може запитати молодий читач.
Але я не пробуватиму відповісти на сі питання.
Не тільки тому, що се дуже трудно представити, як поводиться в найбільшім терпінню розумний чоловік, що він чує і думає, в що вірить і що тратить а що зискує. Хто може відати молитву Ярослава до Бога о чудо і почуттє безсильности того могутного князя, перед яким дрожали всі сусіди кругом і його безмежний жаль до своєї столиці і народу, що не поміг йому в тім нечуванім упокоренню й терпінню...
Я ще й тому не пробуватиму, розяснити сю тайну, що недобре є, розривати заслони з найглибшої глиби ш людського терпіння. Бо се родить терпіннє і розбиває тугість людського духа. Знали сю тайну великі законодавці западної Византії-Риму, коли забороняли римському народови плакати й заводити по великих погромах римських військ. Знали сю тайну й старі літописці українського народа, що не описували, тільки згадували кріваві й огненні події нашої бувальщини.
До них, до тих чудових, засохлих квітів нашої думки відсилаю молодого читача з вдачею Мирослава, з одною-одинокою заміткою від себе: Що правдивий мужчина се той, хто видержить і найглибший біль тай не втратить охоти до праці для других. Бо се становить суть життя людини. І тільки воно дає внутрішній мир, найбільше добро людини.
ПРИЯЗНЬ І ПІМСТА
Глава осма, з котрої читач довідається, як Мирослав повернув до Галича і що оповідала йому старенька матір та як приняв його князь Ярослав і про що вони говорили; як і чому князеви не сподобалася наука королевича Сідгатта, що мимо того вплинула на одно його важне рішеннє, може тому, що переповів її прцятель і товариш з хлопячих літ; як князь відпокутував те, що сам не виконав пімсти і хто пере-няв ту пімсту; запізнається з найстаршою донечкою князя Ярослава і довідається про останні хвилі князя про те, що про нього написала ліпюпись.
Западала погідна осінь. Небо було як великанський, сталевий щит, свіжо вичищений. На нім блестіли звізди. Ліси, поля й луги, закутані в легку мраку, немов лагідними, величезними филями спадали в долину Дністра, що тихо віддихав у ніжних серпанках імли, як спокійний вуж з мінливою лускою.
Якась божеська тишина царила кругом, немов би Господній поцілуй що йно діткнув благословенну країну Галича й успокоїв її.
Серед такого спокою й тишини серце людини, що чує власне ков-таннє, бється якось трівожно, немов би лякалося, що по тім спокою наступить неспокій. А серце Мирослава, що зближався до рідного дому по сімнайцяти літах блуканини, трохи не розсадило йому груди. Коли з половецькою невольницею, що піклувалася його сином, і двома невольниками підїхав перед ворота рідного дому й узрів у блеску зір ясень, який сам засаджував, що розрісся могутно,— серце майже перестало в нім ковтати зі зворушення. Мимохіть станув і глибоко втягнув у себе повітрє. В сій хвилі було йому байдуже все, що сталося в Галичі, крім того, що сталося з його домом, плотами, стайнями, садами. Господар пробудився в нім...
Підійшов під свій сад і станув під ним, як чужий. В місячнім сяйві тихо як духи падали на землю яблука — білі, великі. Йому пригадалася Таля і здавалося, що чує її біля себе.
Відчинив ворота. Були якісь инакші, як ті, що лишив. І дуже скрипіли. Що йно тепер запримітив з болем, що дім похилився, що одна стіна геть присіла.
Застукав до вікна і рівночасно кричав:
— "Мамо, то я, Мирослав...!" Почув тільки голосне:
— "Ах!"
В хаті счинився рух. Бачив у місячнім сяйві, як хтось скоро збирався, як збиралися дві особи.
Матір сама вийшла відчиняти сінні двері.
Постарілася дуже. Мирослав ніколи не представляв собі її старою і тепер болючо відчув її вигляд.
— "Як же ти змужнів, як виріс! І дитинку маєш зі собою! Чия вона?" сказала мати по привитанню й оглянула внука.
— "Се мій син. Я вдовець, мамо!"
Якийсь час тревала мовчанка. Разом увійшли до кімнати.
— "Як же горячо молилася, щоб ти вернув! І Божа матір вислухала моєї молитви, зглянулася на мої сльози. Тепер спокійно вмру. А тут таке діялося за ті часи! Боже, Боже!"
— "Чув я, мамо, дещо, чув по дорозі".
— "А твоя старша сестра вийшла за Стефана".
— "За котрого Стефана?"
— "Та за того, що ти з ним вибрався в дорогу. Він тепер майстром при метавках на княжім замку. Добре їм живеться. Доробилися і діточок мають. Живуть в сусідстві. Такий дім поставив Стефан, як палату!"
— "А друга сестра?"
— "Також віддалася. За купця Панькова з сусідства. Тільки я стара живу тут зі служницею. Але я так заговорилася, а ти певно голо-ден з дороги!"
— "Ні, ні, я ситий тим, що побачив рідну хату тай вас, мамо".
Мати поралася вже коло печі. За хвильку ясний огонь бухав на
припічку й освічував кімнату, як колись, давно.
Мирослав чувся чужий тут і не знав, що з собою почати, зовсім, як би провинився чимсь. А рівночасно здавалося йому, що вчера вийшов з рідного дому.
— "А що робить князь?" запитав. Крім родини, від якої дуже відчужився, і князя, свого товариша й приятеля з хлопячих літ, не мав тут властиво нікого в сім місті.
— "Князь дуже нещасливий, хоч всім добре за його голови. Але він полюбив Настасю з Чагрових, проти чого виступили всі инші бояри а ще передтим владика й ігумен. Вже тому кілька літ був бунт в Галичі. Дуже страшно було. Билися на вулицях і в лісах і під Чагровом і Галич горів — нас охоронив Господь,— але якось утихомирилися. Бо ще жила стара княгиня і вона упросила владику й ігумена, аби не картали князя, а сина, аби їх не карав більше. Але як тільки вона померла, князь взяв на замок Настасю. Княгиня втекла до Польщі, а з нею багато старших бояр і навіть Сірославич, що вже від давна до нічого не мішався..."