По якімсь часі отримав ескорту, котра мала притім і політичні завдання.
Вкінці настав час відїзду. Мирослав продав свій дім і під ескортою сильного відділу поклонників пророка мав вже вирушити в дорогу, як його подруга злягла і повила сина. Мусів задержатися і жити якийсь час в страшній країні, де звідусіль чигала смерть або мука. Чувся тепер двічі сильно звязаний з життєм. Який же свобідний був перед-тим! Але не жалувався на новий тягар, який випав на нього. Бо йому було ліпше з ним. Донечка старого буддиста простувала по свому розумінню віру свого батька й осолоджувала мужеви терпіннє та робила легким його тягар.
Вкінці рушили в далеку путь.
Таля ні разу не оглянулася на пишний город Бенарес, ні навіть на святі води Ганга, в яких обмивалися з гріхів непереглядні товпи народа.
Покидала все і їхала весела як весна за своїм чоловіком. Повагом ступав великий слон, на хребті якого сиділа гарна Таля й заслоненій вежі.
Як перейшли велику рівнину гіндостанську і перед ними замаячіли найвисші гори на світі, покриті ледняками і сніжними лявінами, запитала Таля Мирослава:
— "Чи сей білий шовк, що покриває верхи гір, як муслинові завої голови жінок, називається "сніг" в мові матери твоєї?"
— "Так, Талю".
— "Ти казав, що він мягкий як пух. А як називається тверда як камінь вода, що її можна лупати молотом?"
— "Лід, Талю".
— "Льід, льід", повторяла Таля дуже поважно.
— "Кілько жінок крім мене возьмеш собі в дома?" запитала перший раз, від коли побралися.
— "Тільки тебе. В нашій країні має муж тільки одну жінку, а жінка тільки одного мужа. Як умре одно з них, то друге може знов шукати собі пари".
— "То жінок так не палять разом з тілом мужа?" запитала дуже здивувана.
— "Зовсім ні! Жінка по смерти мужа живе собі або сама або знов виходить за муж, як хоче".
— "Якіж дивні там обичаї!" сказала, широко створивши свої сумні очі.
А гімаляйські гори зближалися як до потворности великі укріплення світа. З далека видніли їх чорні і сиві недеї з вічними снігами на дрімаючих в мраці плаях. А над ними піднималися білі, студені шпилі, на яких не була ще ніколи ні стопа людини, ні ратиця най-лекшої кози, де не долітали навіть небесні птиці, ні водні опари землі.
Вже переїхали тверді, чатинні бори і вїхали в простори заняті травами та повзучими корчами, подібними до лелеча. Тут уже не зустрічали більших звірів. Тільки час до часу мигнула по стрімкій обочи струнка коза, або перелітала над верхом яка птиця. І прорідився воздух так, що людська грудь втягала його як острий нектар.
Заблудили...
Кругом них ісповідники пророка падали, як все, лицем обернені до Мекки і пять разів на день відмовляли приписану кораном молитву. З них не багато остало вже в живих. Але зі спокоєм, який приписує коран, посувалися дальше в тій вірі, що доля їх і місце смерти виписане було на таблиці їх життя, ще заки прийшли на світ.
Зближалися до височезних гір Паміру, званого "Дахом Світа". Дні ставали щораз менші і менші, хоч була середина літа, бо сонце скоро ховалося за темні велити гірських верхів. Як грізні роги в часі битви заревіли вихри і довго вили по непроходимих челюстях гір. Погиб великий слон Талі, за яким вона мала заплакані очі, хоч казала, що плаче від вітру. Сиділа вже на гірськім конику, закутана в найтеп-лійші од яги тай дивилася на сніг, що скрипів під його ногами і питала Мирослава:
— "Чи такий сам є в нашій країні?"
— "Такий сам, Талю".
— "Якже там гарно-гарно!"
— "Закрий уста, бо віддих того снігу входить в грудь і людина хору є від того".
Боявся сказати, що вмирає. Так привязався ніжної квітки півдня, яка пішла за ним аж у сі дикі, як смерть студені гори і ще хвалила собі смертельний шлях.
Кашляла з дня на день сильніше, аж заходилася. І чахла на очах. Мирослав потішав її сонцем і теплом, яке є в його країні. Блідо усміхалася й витревало дивилася на захід. Вкінці на однім постою настав день її пращання з мужем. Серед сніговійниці, ізза якої не видно булоб світа, подивилася невимовно сумно на мужа і синка і дух її тихо відійшов в напрямі одної з пятьох великих дараб Самсара.
Гірко заплакав Мирослав, перший раз від непамятних літ. І пригадалися йому слова його тестя: "Розлука з тим, що нам миле, се терпіннє"... Так, се найбільше терпіннє, коли получене з молодістю. Він чувся ще молодим, немов би вчера опустив Галич.
А шлях на сонцем залиті рівнини був уже так близько-близько. Звіз там тіло Покійної Талі й похоронив його над берегом Сир-Дарії.
В Самарканді на царськім дворі, де зголосився як член посольства свояка половецьких ханів, знали про рідний край Мирослава лиш тілько, що там сидить на престолі князь, що взяв за жінку внучку кагана Куманів, посвояченого з царями Самарканду. Не знали навіть імени Ярослава, хоч чули про великий розум його.
— "Далеко я забрив", подумав Мирослав.
Розпитував і тут, чи не чули про державу таємничого Попа Івана, але надармо.
Минули ще два роки, заки Мирослав наблизився до степів рідного краю.
Серед численних пригод, пізнавши багато дивних обичаїв ріжних племен, добився вкінці Мирослав до головного табора Половців, відки дістався до Чернигова. Тут довідався про новини, які зайшли в Галичі і в Київі тай про те, що найстарша дочка Ярослава вийшла вже замуж за князя Ігоря Святослава і живе в Путивлі. Вона що йно була вродилася, як він опускав Галич. Від того часу минав сімнайцятий рік.
Одним великим сном видавався йому той час блуканини. Але маленький синок, якого лишила йому Таля, а який уже говорив, пригадував йому, що се не був сон, а дійсність.
їхав до Київа, про знищеннє котрого вже чув. Хотів понести малого синка до церкви св. Софії й горячо помолитися в ній біля домовини Ярослава Мудрого та подякувати за щасливий поворот до рідної землі. Не знав іще, що саме тепер діялося в Галичі.
Найбільше дивувала Мирослава вістка про ворохобню в Галичі, що відбувалася перед літами. Хотів би був на крилах злетіти до дому.
ЯК ПАЛИТЬ І МІНИТЬСЯ МНОГОГРАННИЙ КРИСТАЛЬ
ЛЮБОВИ...
Глава шести, котра пояснює, як князь Ярослав аж до гіркої глибини зрозумів свою ціну за улюблену Погорину Волость; як в часі ворохобні прийшла до нього депутація бояр, чого домагалася і що князь відповів; про що говорили темні товпи, що йшли лісами на Чагрів; як князь лишив столицю, а поїхав боронити одного села, чи тільки дворища і Притім мало не пожив смерти в Дністрі; що діялося в лісах під Чагровом і як цілу ніч трєвали борні на вулицях Галича і кому вдалося втихомирити ворохобню та що про се думали бирич Яструб і воєвода Веремунд, що разом знали дуже багато тайн і — чи був хто в Галичі, що знав їх більше від них?