"О, невірний! Я служу не тому, котрому ти служиш... Гобі твоя віра, а мені моя віра".
Мирослав, окружений від довгих літ ісповідниками ісляму, був би може вкінці приняв ту віру тим більше, що втратив усяку надію, колинебудь вернути до рідного краю,— як би не жидівські купці, з якими зустрічався в мандрівках свого пана по Арабії. Стрічав їх хоч і не в великім числі, але скрізь: і в оазах пустинь і в надморських місточках і навіть в горячій як пекло, неродючій, пустинній долині, де було святе місто ісляму, зване Бекка або Мекка. І скрізь вони молилися до свого бога, звернені лицем до Єрусалиму і скрізь у наве-черє свого саббату запалювали ясно горіючі свічі і при їх блеску згадували зруйновані мури єрусалимського храму.
Ті витревало засвічувані свічі і тут, в пустині, і в далекім Галичі, не давали йому забути про той Галич і раз-ураз пригадували йому рідну країну; були мов ясним лучником з нею. І пригадували йому ряд великих свіч зі жовтого як золото воску, що горіли перед царськими вратами в храмі Пресвятої Богородиці, де певно молилася за нього його матір зі слезами в очах.
І він очікував помочі-ратунку з далекого храму в Галичі, від Пресвятої Матери Ісуса, що знала материнський біль і розпуку. І ходив зі слезами в очах, як узрів святочні світла в шатрах купців гебрейських тай разом з ними звертав очі свої в напрямі на північний захід.
А перед очима його ставав тоді величній Галич в усім блеску своїм: виразно як образ фатаморгани зарисовувалися перед ним білі вапняні стіни Галича і форми склепінь його церков, що світили серед зелені і сипали іскри своїми золоченими копулами та немов горіли на верхах. Так добре бачив престольний город той між зеленю пахучих садів на залуквянській височині від Дністра — по Сокіл і Крилос, по Галицькі Ворота, по Бринь і Викторів, по Косину і Питрин і ще далі — по Тяжів і Сілець, по Чешибіси і багна Бистриці і ген за Лім-ницею висше Дністра.
Розвернувся перед ним Галич в окопах своїх, на верхах сугорбів, кругом малих і великих, близших і дальших укріплень з мурованими церквами, монастирями, дворищами бояр, міщанськими садибами й домами вільних смердів.
А там, на високій, стрімкій, подовгастій скелі піднимається могут-ний, княжий терем, окружений подвійним перетнем ровів і окопів, наїжених дубовою пачісадою; з трьох сторін боронять доступу до нього води Лукви і її допливів, що піднимаються терасами і творять перстень ставів, при яких, мелять млини. Зпоза його ровів і окопів, засік і оборонних веж видніє білими стінами з тесаного каменя сильно укріплена цитадельна й катедральна церков Пресвятої Богородиці, що тоне в золотім блеску власної копули; промінне її золотого хреста видно на кілька миль кругом. А на майданах гамір і шум, брязкіт оружа і блеск богатої одіжи та безліч всякого добра...
Помалу Мирослав задубів у неволі і серед чужих, не чуючи ніколи звуків рідної мови, почав забувати її потроха. Виразно лишалися в його памяти лиш пісні, які від дитинства чув від матери, молитви і поодинокі уступи з богослужень і псальмів, які голосно повторяв на самоті.
— "Ні, ні!" думав при тім, "то неможливе, щоб Аллаг був правдивим Богом* бо як би так було, то був би своїм ісповідникам дав в по-сіданнє мій рідний край, а нас як невірних пхнув у сю пустиню, де південні біси котять піскові урагани, що засипають оази й останки життя"...
І дивився на іслям як на віру заблукавших, відвертаючись від забобонних бедуїнів, що над купою піску в пустині доїли верблюдиць й опісля молилися до неї. Не імпонував йому навіть чорний камінь Кааби в городі Мекка у країні Гіджжас, який мав принести * неба ангел праотцю Аврааму, а який був з початку білий, тільки почорнів від поцілуїв грішних, хоч правовірних ісповідників ісляму. Впрочім святині Кааби не бачив на власні очі, бо невірних не пускали навіть за ворота Мекки.
Одначе мимо всего болючо відчував на собі найстрашнійший проклін корану: "не матимеш потомства!"
Як горячими ночами або ще горячійшими днями лежав в тіни шатра і вслухувався в жаркий віддих пустині, відчував всім єством страшний проклін корану, звернений до неправедних і злих.
Раз пан його, шейх Ібрагім, закупивши більшу скількість неволь-ниць, сказав до Мирослава:
— "Магоммед бен Круш! За твою вірну службу позволяю тобі вибрати невольницю білу як сніг, гарну як кедра з Ливану і струнку як пальма".
Але Мирослав подякував за той доказ ласки свого доброго пана. Не хотів лишати потомства свого в пустинях Арабії на біду й поневір-ку. І рішився донести на собі до кінця страшний проклін корану, що засуджував його на самоту.
В розмовах зі своїм добрим паном був зовсім щирий і коли він захвалював йому "правдиву віру", Мирослав запитував його:
— "Чомуж Аллаг не дасть своїм вірним такої країни, як мій рідний край?"
— "Дав вже не одну таку і ще красшу країну", відповідав Ібра-гім бен Амру, "і прийде час, коли ісповідники ісляму завоюють всі землі світа".
В тім часі вони дійсно перли з великим розгоном на схід і пан Мирослава дався також унести загальній струї та рушив з иншими на війну проти невірних.
Через скелисті пустині Ірану лавами перли ісповідники пророка далеко на схід сонця. Заняли вже Пенджаб, "країну пятьох рік",— перейшли мечем і огнем землі над великим Індом і перли дальше в долину святого Ганга, в глибину богатої Індії, про яку Мирослав знав тільки те, що співалося про неї в старих билинах наших. Туди взивав їх вимираючий вже рід іслямітських князів-завойовників, Ганзевидів, що княжив у городі Лягор.
Під зеленим прапором пророка перейшов Мирослав спалені сонцем пустині Ірану. Мав уже час збайдужніти на нові вражіння,— тілько див бачив, від коли з боярином Микуличем опустив Галич. Але як вступив на землю богатої Індії, отворив очі з диву: тут побачив природу, якої досі не видів. Чудово пишалися на сонці дерева тик і сал та дивні смоківниці, що з галуззя пускають коріннє і розростаються без кінця. Взрів дерева коркові, перцеві й кардаманові та важкий бамбук. Побачив диких слонів, тапірів, носорогів і королівського тигра і пишного парда і дивних малп і страшних, їдовитих змиїв.