Всі повставали, ще заки князь Ярослав увійшов до хати. Князь увійшов з начальником своєї сторожі й звернувся мимохіть наперед до Настасі, як би в світлиці не було більше нікого крім неї. Але спамятав-шися, привитався з господарями дому й відповівши на поклони всім зібраним, засів на першім місці й посадив біля себе Настасю.
Щасливий був біля неї. Цілий світ не обходив його. Весело говорив і навіть, мов господар дому, кидав кутею в стелю. Пізно в ніч гомонів дім Чагрових, в якім було двоє дійсно щасливих людий.
І пізно в ніч плакала тихо княгиня Ольга в пустій кімнаті своїй. Сим разом не могла втихомирити її матір Ярослава, хоч прийшла до неї... Не на її прихід ждала вона.
Не діждалася.
Довго змагалася зі собою. Вкінці зломала в собі свою жіночу гордість, умила заплакане личко, перебралася і засоромлена пішла темними коридорами до — спальної кімнати мужа.
Тихо як кітка перекрадалася попри дрімаючого дружинника, що стояв на сторожі на вступі до коридорів тої части терему, де був приміщений жіночник.
Відітхнула, перейшовши так, що не запримітив її. Не хотіла, щоби хтонебудь бачив пониженнє княгині, хоч би перед мужем.
Перед дверми спальної кімнати мужа задержалася на хвилю, бо серце товклося в ній так, що трохи не впала.
Застукала несміло.
Ніхто не відповів. Постояла ще хвилину з ковтаючим серцем, запертим віддихом і зарумянілим від сорому лицем і рішилася — перепросити мужа за прикрість на Свят-вечір, заподіяну при столі, при всіх...
Легко натиснула двері, щоб не звернути уваги сторожі, яка стояла при вході на поверх, і увійшла. В кімнаті було тепло і тихо, дуже тихо. Дотліваючий жар огнища кидав лагідне темно-червоне світло на біле ложе князя. Воно було неткнене сеї ночі...
В спальній кімнаті мужа не було нікого...
Станула як задеревіла з болі і від сорому. Стояла довго, мов непритомна, аж поки одна думка, що йшла немов від жару огнища, не перейшла по її зболілім мозку.
— "Ах", сказала собі тихо в думці, "то стара княгиня для того приходила, щоб син її мав час, забратися, куди йому дорога!"...
І ненависть до свекрухи затлілася в душі її. Вийшла, так сильно замикаючи двері спальної кімнати мужа, що вони аж відскочили. Йшла просто на сторожу, що стояла при вході на поверх.
— "Запровадити мене до начальника замкової сторожі!" приказала твердо.
Дружинник, бачучи перед собою жінку князя, низько склонився і мовчки виконував приказ. А княгиня йшла за ним, до львиці подібна.
Зійшла на долину, де при головних дверях почула:
— "Хто йде?"
Не відповіла нічого, тільки йшла. Сторожа пізнала її, спустила вниз оруже й перепустила княгиню. Вийшла за провідником своїм на замкове подвірє і дальше йшла з незакритою головою, хоч падав сніг.
У сторожевій гридниці терему, що знаходилася напроти головного входу до кімнат князя, спали покотом дружинники на долівці, застеленій дідухом. Тільки один не спав. Він на вид княгині побудив всіх, і вони зараз позривалися.
— "Припровадити тут начальника сторожі!" приказала гостро.
Метнулися по нього до сусідної кімнати. Начальника не було.
Але прийшов якийсь сотник, що заступав його.
— "Чи князь є в теремі?" запитала.
— "He-знаю"... відповів змішаний сотник, низько вклонившися.
— "Хтож має знати се?!" сказала так гостро, як би ножем тяла. Сотник збентежився ще більше й відповів по хвилі:
— "Князь поїхав!"...
— "Сам?!"
— "Взяв трийцять кінних дружинників".
— "Куди поїхав?!"
Збентежений сотник відзискав тимчасом притомність і відповів вже спокійніше:
— "Не знаю... Не говорив мені князь"... поправився. Але його очі блестіли так, що вона не сумнівалася в те, що говорило їй серце. Знала, куди поїхав муж!
— "Збудити моїх дружинників, але тільки Суздальців і приказати їм, щоб зараз зібралися торжественно, як до церкви!"
— "А котрі коні прикаже Ваша ясність закладати до церкви?" запитав сотник.
— "Не треба ніяких!"
Гордо випрямилася й вертала туди, куди прийшла.
А як вийшла на поверх і побачила вузку смугу світла зі спальної кімнати мужа, ноги під нею задрожали і слези тиснулися до очий. Чула, що не дійде до жіночника, а впаде по дорозі.
З гіркою прикрістю увійшла до спальної кімнати мужа, упала на ложе і залила його слезами. Плакала, аж заходилася.
Як виплакалася, встала. Жар огнища перестав уже тліти і заходив попелом. А в душі княгині розтлівався саме такий великий гнів на мужа, що аж поганив гарне її личко.
Перейшла до жіночника, збудила свою зосту і дві молодші дами свого двору та припоручила їм збиратися. Приказала службі приготовити огонь з кедрини тай пішла до своїх кімнат убиратися. Взяла чорну, жалібну одіж, як вдовиця й ке прибралася в ні одну прикрасу, даровану мужем.
Ще не свитало, як вийшла пішки з терему; не хотіла вжити і коний свого мужа. Вийшла зі своєю зостою і двома дамами двору та з двома десятками суздальських дружинників. І перед нею несли на золотім, що року на Різдво свяченім підносі, символ княгині: пахучий огонь з кедрини, посиланий васильком і маруною.
По темніючих ще вулицях і площах Галича снувалися люди в храмних одягах: спішили до церков на Всеночне. Вони з почестю розступалися перед святим огнем княгині і ставали опісля гуртками, здивувані, що молода княгиня йде пішки і без мужа.
А княгиня Ольга йшла просто до дворища єпископа Косьми.
Довго сиділа там. Опісля пішла дальше пішки аж до далекого монастиря св. Іоана, до келії старого ігумена Данила... Невдовзі приїхав там і владика Косьма.
Того Різдва довго дзвонили дзвони монастирської церкви св. Іоана і церкви Рождества Христового тай пізно зачалася торжественна Служба Божа в тих церквах.
Князь Ярослав приїхав до Галича так пізно, що не міг уже бути в ніякій церкві на Всеночнім і ледви на час прийшов на головну Службу Божу до церкви Рождества Христова. Довідавшися, що княгиня ще досвіта без нього пішла до монастирської церкви св. Іоана, а не як що року до церкви Рождества, насупився трохи, але не сказав нічого і не післав по неї. З матірю і найстаршою дФнечкою удався до церкви Христового Різдва.
Правив, як що ранку, владика Косьма, що через три дні Різдвяних Свят правив тут, а не в катедральній церкві Пресвятої Богородиці. Думки князя не були тут, тільки в малій, деревляній церковці в Чагро-ві. Мрів. Троха бентежило його те, що княгиня вже отверто показала перед цілим городом, яке між ними пожиттє.