Ми їхали автобусом до аеропорту. Я і мама. Мама сиділа на першому сидінні, я — на другому. Ми так улаштувалися через маму. Вона сказала, що я занадто кручуся й неодмінно зімну їй сукню.
Поруч із мамою вмостився огрядний льотчик. Він займав багато місця, і мама опинилася біля самісінької стінки. Я дивився, як гине нова, чудово випрасувана мамина сукня, й нарешті сказав льотчику:
— Може, ви пересядете до мене, бо вам там тісно.
Мама зашарілася, а льотчик почав вибачатися:
— Вибачте,— каже,— справді вам незручно.
— Дарма,— відповіла мама.— Це я повинна вибачитися перед вами за свого сина.
"Отакої! Я ж іще, виявляється, і винний! — подумав я.— Дивно, до чого ж дорослі полюбляють вибачатися!"
Пасажири в автобусі подивилися на нас. Їм дуже, звісно, кортіло дізнатися, чому зашарілася мама, і вони з нетерпінням очікували, що буде далі. Проте льотчик просто пересів до мене.
Наше сидіння викривилося, і я почав скачуватися на льотчика.
— Ти, я бачу, легший за пір'їну,— завважив він.
Тепер зашарівся я, глянув на нього й подумав: "Та хіба ж я можу переважити отаку гору"? А вголос відповів:
— Я не найлегший, у нас у класі є легші від мене. Наприклад... — Але кого назвати, я не знав і спритно перевів мову на інше: — Погода нелітна, суцільна хмарність.
— Хмарність є. Ти правильно завважив.— Льотчик примружив очі й поглянув на небо.
— Це не небезпечно? — запитала мама.
— Яка ж небезпека? — відповів льотчик.— Поки хмарність низька, ваш літак нікуди не полетить.
Я змовчав. Мені дуже хотілося, щоб льотчик подумав, ніби ми теж летимо. А мама раптом каже:
— Та що ви, ми не летимо! Хіба можна з дітьми літати? Чоловік повертається з відрядження. Іркутським літаком.
Я прилип до шибки і вдав, ніби не чую маминих слів про дітей.
— Іркутським? — перепитав льотчик.— Можете не хвилюватися. Там пілот — мій давній друг. Надійний товариш.
Автобус зупинився біля будівлі аеропорту. Ми попрощалися з льотчиком і подалися до довідкового бюро.
— Скажіть,— запитала мама якомога ввічливіше,— іркутський прибуває вчасно?
— Запізнюється,— відповіли з віконця.— Підійдіть за півгодини.
У мами відразу зіпсувався настрій. Я почав роздивлятися на всі боки, щоб придумати, як її розважити, й побачив льотчика — нашого автобусного попутника.
"Зараз я про все дізнаюся",— подумав я й кинувся наздоганяти льотчика. Але він ішов дуже швидко й ні на кого не наражався, а я весь час на когось налітав.
Льотчик відчинив якісь двері й зник. Я гайнув слідом за ним і опинився у довгому безлюдному коридорі. Де шукати тепер льотчика, я не знав, бо дверей було багато й усі щільно зачинені. Тільки в одних крізь вузеньку шпаринку просякала смужка світла.
Я повагом підійшов і почув знайомий голос:
— І давно загублено зв'язок?
— Понад годину,— відповіла жінка.
Я чув, як льотчик почав ходити кімнатою.
Крізь шпарину у дверях мені видно було карту, вздовж і впоперек покреслену різноколірним пунктиром. І кожним пунктиром рухалася манюсінька фігурка літака.
— Подзвони-но ще раз,— сказав льотчик.
Жінка, якої я не бачив, запитала по телефону:
— Іркутський не з'являвся?
І раптом я зрозумів: "Іркутський! Це літак, яким летить тато".
Я відчинив двері й просунув голову. За столом сиділа жінка. Вона була в синьому форменому кітелі з двома золотими нашивками на рукаві. Льотчик стояв спиною до мене й дивився крізь вікно на аеродромне поле.
— Хлопчику, ти звідки тут? — суворо запитала жінка.
Льотчик обернувся. Він зовсім не здивувався, що побачив мене.
— Це мій знайомий,— каже.— Теж іркутський зустрічає. Ти що, все чув?
Я кивнув.
— Чув і, може, навіть перелякався, хоча лякатися зовсім нема чого. Подумаєш, зв'язок утратили! Поновлять. Може, в них там просто зіпсувалася рація. Краще поглянь, яка карта. Це, брате, хитра карта. Бачиш, по ній іграшкові літаки рухаються, вони на наш аеродром летять. Можна сказати, карта, яка розмовляє. Поглянув на неї — і відразу знаєш, де літак перебуває.
Льотчик говорив, але я погано його слухав, а весь час нишпорив очима по карті.
— Скажіть, а де іркутський літак?
— Іркутський? Ось де.— І льотчик показав на маленький літачок, який нерухомо стояв на зеленій пунктирній лінії.
— Ну, я піду. Мені до мами треба,— сказав я і вийшов у зал чекання.
Мама сиділа осторонь від усіх і читала газету.
— Ти де був? — запитала вона.
— Просто гуляв,— збрехав я.
Минула година, а в довідковому, як і досі, нічого не знали про іркутський літак. Якісь літаки прилітали й відлітали, а нашого не було й не було.
Ми сиділи з мамою і не розмовляли. Тоді я непомітно сповз зі стільця й пішов до диспетчерської. Я тихенько прочинив її двері й відшукав зелену пунктирну лінію. Іркутський літак стояв на тому ж самому місці.
Я повернувся до мами. І раптом знову з'явився льотчик, він ішов неквапом.
— Товаришу, товаришу! — гукнула його мама.
Він обернувся і підійшов.
— Я дуже хвилююся і тому наважилась вас гукнути. Чомусь досі немає нашого літака!
Льотчик подивився на мене, і я відвернувся. Я боявся, що' він зараз усе розповість мамі.
— Не хвилюйтесь. Погана погода. Десь сидить або збився з курсу. На ньому знаєте який пілот бувалий! — Льотчик сів поруч з мамою.
— Чудовий хлопець! Я його ще з війни знаю. Тоді він хлопчиськом був. Якщо хочете, можу про нього історію розповісти, адже вам однаково чекати.
* * *
Було це 1941 року...
Пілот лічив поранених, які сходили драбиною у літак. Хто спирався на автомати, хто на ціпок, а кого несли на ношах. Він лічив уголос: "Один, два, три, чотири..." Всі напружено дослухалися до розміреного ліку. "П'ять, шість, сім..."
Поранені стояли в черзі до літака мовчки, але кожен з трепетом чекав, коли цей лік урветься.
Серед поранених був здоровий чоловік. Він тримав за руку хлопчика років одинадцяти, блідого, худенького, вдягненого в чисте цивільне вбрання, що невідомо як збереглося в цих партизанських лісах.
Пілот лічив: "Тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять". Потім він замовк, і в літак сіло ще кілька поранених.
— Усе!— сказав він.— Більше садити не можна!
Хлопчик висмикнув руку і відійшов убік. До нього підійшов його супутник і почав щось казати. Хлопчик слухав, похнюпивши голову, потім знову поклав свою руку в його руку, і вони стали в кінець черги.