— Так. Схоже, це було саме те що треба. Він вже не буде нормальний в нашому розумінні цього слова, але принаймні в нього є форма, зброя і деякі правила, яким треба підкорятись. Схоже, це дає йому психологічну опору. — Він повільно провів пальцем по краю стопки з бренді. — Розумієш, він був ординарцем Форрат'єра протягом чотирьох років. Коли його перевели на "Генерал Форкрафт", він вже був хворий. На грані роздвоєння особистості: розшарування спогадів і тому подібне. Моторошна справа. Очевидно, роль солдата — це єдина людська роль, з якою йому під силу впоратися. Вона дозволяє йому віднайти деяку самоповагу. — Він посміхнувся їй. — А от ти, навпаки, виглядаєш справді чудово. Ти можеш... е-е... погостювати якомога довше?
На його обличчі читалося невпевнене бажання, безмовна пристрасть, придушена нерішучістю. "Ми так довго сумнівалися, — подумала вона, — Що це вже стало звичкою". Потім вона зрозуміла: він побоюється, що вона всього лиш приїхала в гості. Неймовірно далекий шлях для дружньої бесіди, любов моя. Все-таки п'яний.
— Скільки захочеш. Коли я повернулася додому, то виявила, що... там все змінилося. Або я сама змінилася. Все попсулося. Я перелаялася майже зі всіма і полетіла, ледь уникнувши... е-е, серйозних неприємностей. Мені нема дороги назад. Я подала у відставку — відіслала заяву з Ескобара... Всі мої речі — в багажнику флаєра, на якому я прилетіла.
Вона тішилася захватом, що спалахнув у його очах: він нарешті збагнув, що вона приїхала назовсім. Ну, отже, все гаразд.
— Я б встав, — вимовив він, потіснившись в кріслі, — але чомусь спочатку в мене відмовляють ноги, а вже потім — язик. Я б зволів впасти до твоїх ніг трохи гідніше. Але незабаром я оклигаю. А поки, може, ти переберешся до мене?
— З радістю. — Вона пересіла. — Але я не розчавлю тебе? Я ж не пушинка.
— Зовсім ні. Терпіти не можу мініатюрних жінок. Ах, от так набагато краще.
— Дійсно. — Вона прилаштувалася в нього на колінах, оповила руками його груди, опустила голову йому на плече і ще обхопила його одною ногою, щоб вже остаточно завершити захоплення. Її бранець видав якийсь незрозумілий звук — чи смішок, чи зітхання. Їй хотілося, щоб ця мить тривала вічно.
— Знаєш, тобі доведеться відмовитися від ідеї алкогольного самогубства.
Він схилив голову набік.
— А я ж бо думав, що дію досить непомітно.
— Не надто.
— Ну що ж, не заперечую. Це неймовірно незручний спосіб.
— Так, ти стривожив свого батька. Він так дивно на мене подивився.
— Сподіваюся, не вороже. В нього є такий особливий спопеляючий погляд. Доведений до досконалості десятиліттями практики.
— Зовсім ні. Він мені посміхнувся.
— Боже милостивий. — В куточках його очей з'явилися сміхотливі зморщечки. Корделія розсміялася і повернула голову, щоб краще розглянути його обличчя. От так то краще...
— Я і поголюся, — пообіцяв він в пориві ентузіазму.
— Тільки не перестарайся через мене. Я ж теж пішла на спокій. Як кажуть, сепаратний мир.
— Дійсно, мир. — Він увіткнувся їй у волосся, вдихаючи його аромат. М'язи його розслабилися — наче хтось враз послабив надто туго натягнуту тятиву.
***
Через кілька тижнів після весілля вони подалися в свою першу спільну поїздку — Корделія супроводжувала Форкосигана в його регулярному паломництві до імператорського військового госпіталю в Форбарр-Султані. Вони їхали в автомобілі, позиченому в графа; за кермом сидів Ботарі, який виконував явно звичну для себе роль водія й охоронця в одній особі. Корделії, що вже починала розуміти сержанта досить добре, щоб бачити крізь його непроникну маску, він здавався напруженим.
Він непевно глянув поверх голови Корделії, яка сиділа між ним і Форкосиганом.
— Ви розповіли їй, сер?
— Так, про все. Все нормально, сержант.
Корделія заохочувально додала:
— Я думаю, ви чините правильно, сержант. Я... хм, дуже задоволена.
Він злегка розслабився і майже посміхнувся.
— Дякую, міледі.
Вона поволі спостерігала за ним, міркуючи про ту безліч проблем, що він привезе сьогодні найнятій ним сільській жінці з Форкосиган-Сюрло, і серйозно сумніваючись в тому, що він здатний впоратися з ними. Вона вирішила трохи прозондувати ґрунт.
— А ви вже думали про те... що розповісте дівчинці про матір, коли вона виросте? Рано або пізно вона захоче дізнатися.
Він кивнув, помовчав, потім заговорив:
— Скажу їй, що вона вмерла. Скажу, що ми були одружені. Тут погано бути позашлюбною дитиною. — Його руки стисли кермо. — І вона не буде. Будь-хто не буде називати її так.
— Розумію. — "Успіху тобі", — подумала вона. Потім перейшла до легшого питання: — Ви вже знаєте, як збираєтеся назвати її?
— Олена.
— Дуже гарно. Олена Ботарі.
— Так звали її матір.
Корделія була настільки здивована, що в неї мимоволі вирвалося:
— Я думала, ви всього не пам'ятаєте про Ескобар!
Через якийсь час сержант зронив:
— Ці ліки можна перехитрити, якщо знати, як.
Форкосиган підняв брови. Для нього це теж безсумнівно було новиною.
— І як же вам це вдалося, сержант? — запитав він, ретельно зберігаючи нейтральний тон.
— Один мій знайомий якось навчив мене... Ви записуєте те, що хочете запам'ятати, і думаєте про це. Потім ховаєте записку — так само, як ви ховали свої секретні документи від Раднова, сер — вони теж так і не змогли здогадатися. Потім, щойно вас приводять назад, поки ще не перестало нудити, дістаєте її і перечитуєте. Якщо можете згадати хоча б один пункт зі списку, то зазвичай вдається відновити в пам'яті й решту — ще до того, як вони знову прийдуть за вами. Потім знову проробляєте те ж саме. І знову. Ще допомагає, якщо у вас є який-небудь предмет. Річ на пам'ять.
— А у вас був... е-е... предмет? — запитав Форкосиган, явно заворожений несподіваною відвертістю.
— Пасмо волосся. — Він знову надовго замовчав, потім додав: — У неї було довге темне волосся. Воно гарно пахло.
У Форкосигана був просвітлений вигляд людини, яка знайшла ключ до складної загадки. Корделія, приголомшена і навіть трохи злякана тим, що приховувалося за словами сержанта, відкинулася в кріслі й поспішила заглибитися в вивчення краєвиду за вікном. Втім, там дійсно було на що подивитися. Вона замилувалася строкатим пейзажем, проблисками води і зелені в низинах між пагорбами, насолоджуючись яскравим сонячним світлом і свіжим літнім повітрям — настільки прохолодним, що для прогулянки зовсім не потрібні були якісь захисні пристрої. Втім, вона побачила й ще дещо. Форкосиган простежив за напрямком її погляду.